Національний тиждень безбар’єрності відбувається в межах реалізації Національної стратегії зі створення безбар’єрного простору в Україні до 2030 року, розробленої за ініціативи першої леді Олени Зеленської. Цей тиждень – не лише про підвищення обізнаності, а й про зміну ставлення до безперешкодного простору для кожного з нас. В рамках тижня бібліотека Коледжу пропонує онлайн подорож «Довідником безбар’єрності».

Ідея Свята Героїв виникла у середовищі українських націоналістів. Уперше це свято офіційно було запроваджене у квітні 1941 року постановою ІІ Великого Збору Організації українських націоналістів в Кракові. Його відзначали підпільно під час Другої світової війни та пізніше в українській діаспорі. В радянський період святкування в Україні було заборонене, але після відновлення незалежності у 1991 році традиція поступово повернулася. Упродовж багатьох десятиліть українці вшановують пам’ять Героїв, які поклали життя в боротьбі за волю і незалежність України.

Це свято підкреслює тяглість боротьби за незалежність і нагадує про ціну свободи. Його сенс зосереджений не лише на подіях минулого, а на безперервному зв’язку поколінь, які боролися і продовжують боротися за незалежність. Ця дата пов’язана з постатями Миколи Міхновського, Симона Петлюри та Євгена Коновальця.

Микола Міхновський народився 31 березня 1873 року на Полтавщині у родині сільського священика, громадсько-політичний діяч, публіцист, один із ідеологів українського націоналізму. 1899-го переїхав до Харкова, де займався адвокатською практикою і швидко зійшовся з місцевою українською громадою. Навчаючись на юридичному факультеті Київського університету Св.Володимира, Міхновський увійшов до таємної політичної організації «Братство тарасівців» заснованої у 1891 році на Тарасовій горі у м. Канів. Автор програмного документу Братство тарасівців «Кредо молодого українця», в якому визначено мету створення нової національної ідеології та відновлення самостійності Української Соборної Держави.

Наприкінці 1901 початку 1902-го років, став співзасновником і одним із лідерів Української народної партії (УНП), що мала на меті боротьбу за незалежність України. Написав «Десять заповідей УНП» і програму партії, у яких виклав основну ідеологію українського націоналізму: «Одна, єдина, неподільна від Карпат аж до Кавказу самостійна, вільна, демократична України – Республіка робочих людей – оце національний всеукраїнський ідеал. Нехай кожна українська дитина тямить, що вона народилась на світ на те, щоб здійснити цей ідеал».

З усіх сил він намагався донести свої ідеї до людей: заснував україномовний журнал, друкував свої дописи у пресі, видавав книжечки, в судах захищав українських активістів. З початком Першої світової війни 1914 році мобілізований до російської армії, служив поручником у Києві, воєнно-окружному суді. Один із перших почав відстоювати ідею формування власних збройних сил. На початку 1917 року заснував і очолив Український військовий клуб імені Павла Полуботка. Військова нарада Київського гарнізону після доповіді Міхновського обрала Український військовий організаційний комітет і ухвалила негайно розпочати організацію власної національної армії. Своїм завданням комітет проголосив українізацію російської армії, тобто формування в її складі українських частин; створення в частинах армії українських громадських організацій; негайну організацію першого українського полку. Про це Микола Міхновський казав у своїй емоційній промові під час української маніфестації 19 березня 1917 року в Києві.

У березні 1917 року проведено три військові віча, під час останнього ухвалено рішення про формування першого українського охочекомонного полку імені гетьмана Б.Хмельницького. Не розділяв соціалістичні погляди керівництва Української Центральної Ради, яке намагалося обмежити діяльність і вплив самостійників на чолі з Міхновським в армії. 15 березня 1917 року зібрав своїх однодумців і проголосив створення альтернативи Української Центральної Ради, що виразно задекларувала свій самостійний характер.

Після встановлення більшовицької влади він деякий час жив на Кубані, а 1924-го повернувся до Києва, де його одразу ж заарештували органи ГПУ. Його розчаруванню не було меж. «Ворожі до українства численні елементи й свої ж таки обивателі-малороси, скептично байдужі до національних прагнень українського народу, створювали те глинясто-болотисте тло, на якому не знаходили ґрунту вияви міцної національної енергії», – так описав київські місяці життя Миколи Міхновського його колега по педагогічному технікуму Микола Марченко. 3 травня 1924 року Миколу Міхновського знайшли повішеним у саду садиби його друга Володимира Шемета. У передсмертній записці було таке: «Ніж вони мене, краще я сам себе»…   

Симон Петлюра Народився 22 травня 1879 року в передмісті Полтави у сім’ї міщан козацького походження. Початкову освіту отримав у церковно-парафіяльній школі. У 1895 році вступив до Полтавської духовної семінарії, захоплювався історією, співом, грою на скрипці, літературою. У 1901 році брав участь у Всеукраїнському студентському з'їзді, представляв громаду духовної семінарії. Рятуючись від арешту, Симон Петлюра у 1902 році виїхав із приятелем Прокопом Понятенком на Кубань. У Катеринодарі (нині Краснодар) вчителював. Однак невдовзі був заарештований за діяльність у Чорноморській вільній громаді (Кубанській організації РУП) і поширення антиурядових прокламацій. Згодом його відпустили але як «неблагонадійному» заборонили викладати. Тож кубанський історик, член-кореспондент Російської академії наук Федір Щербина запропонував упорядковувати архів Кубанського козацького війська. Там Петлюра зарекомендував себе як кваліфікований працівник. У той час він підготував першу наукову статтю «О языке народных школ Кубанской области».

На Кубані Петлюра почав писати статті для газет. 1902 року налагоджував співпрацю з «Літературно-науковим вістником», а наступного – «Записками Наукового товариства імені Шевченка. Писав також для РУПівських газет «Добра новина», «Праця», місячника «Гасло». На прохання Революційної української партії облаштував у власному помешканні міні-друкарню для виготовлення антицарських листівок. У грудні 1903-го заарештований за революційну діяльність. У березні 1904 року випущений під заставу та повернувся до Києва. Під час революції 1905 року брав активну участь у діяльності Української соціал-демократичної партії, що виокремилася з Революційної української партії.

Під час Української революції 1917-1921 років – голова Українського Генерального Військового Комітету, Генеральний секретар військових справ, творець Гайдамацького коша Слобідської України, Голова Директорії Української Народної Республіки та Головний отаман Військ і Флоту УНР. Після революції, на еміграції до Польщі очолює Державний Центр Української Народної Республіки в екзилі: протидіє більшовикам на міжнародній арені, намагається зберегти українські державні установи та військо, об’єднати українську еміграцію довкола продовження боротьби та заручитися підтримкою західних урядів. Убитий 25 травня 1926 року радянським агентом Самуїлом Шварцбардом у Парижі. Попри масштабну кампанію із дискредитації Симона Петлюри, його ім’я для багатьох українців залишилося символом нескореності та боротьби за незалежність України.

Євген Коновалець народився 14 червня 1891 року в учительській родині в селі Зашків, поблизу Львова. Після навчання у народній школі та в гімназії, яку він закінчив у 1909 році, студіював у Львівському університеті на правничому факультеті, готуючись до юридичної праці. Він водночас пройшов ще повний курс історії Східної Європи та України під керівництвом професора Михайла Грушевського. Будучи студентом, вів активну громадсько-політичну діяльність. З 1912 року був секретарем львівської філії «Просвіти», активно співпрацював з друкованим органом організації – місячником «Письмо з Просвіти», став членом «Академічної громади».

У 1913 році, як один з лідерів українського студентського руху, був обраний до складу головної управи Українського Студентського Союзу, де належав до національно-демократичної секції. Незабаром – став членом Української Національно-Демократичної Партії. У 1914 році Євгена Коновальця мобілізували до австрійської армії, а в наступному році, після бою на Маківці, потрапив до російського полону. У жовтні-листопаді 1917 року стає одним з ініціаторів створення Галицько-буковинського куреня Січових стрільців, основу якого складають переважно українці, колишні вояки австро-угорської армії, які потрапили в російський полон під час Першої світової війни. Першим командиром куреня був Василь Дідушок, а з січня 1918 року – Євген Коновалець. Під його керівництвом Січові стрільці стають однією з найбільш боєздатних частин Армії Української Народної Республіки. У кінці січня – на початку лютого 1918 року Січові стрільці відіграли помітну роль у придушенні більшовицького заколоту в Києві на заводі «Арсенал» та у боях з підрозділами армії Муравйова. Після приходу до влади гетьмана Скоропадського полк Січових стрільців на вимогу німецького командування роззброїли та розформували в травні 1918 року. Проте вже у серпні того ж року Скоропадський дає дозвіл на формування Окремого загону Січових стрільців у Білій Церкві, який також очолює Євген Коновалець.

Після проголошення Скоропадським Федеративної грамоти з Росією, Січові стрільці підтримують антигетьманське повстання та беруть активну участь у боях проти сформованих із російських «білогвардійців» гетьманських підрозділів. Під час облоги Києва у листопаді-грудні 1918 року Євген Коновалець командує Осадним корпусом військ Директорії. Протягом 1918-1919 років він – один із найвпливовіших військових та політичних лідерів Української Народної Республіки. При цьому він відмовився стати шостим членом Директорії Української Народної Республіки, а пізніше – її диктатором.

Після поразки Української революції 1917-1921 років Коновалець не втратив віру у справу, якій присвятив усе своє життя. Він був дуже талановитим дипломатом. Увесь час від заснування Української військової організації і до своєї смерті за кордоном, Коновалець намагався налагодити відносини з іноземними організаціями, зокрема з Лігою Націй, японцями і німцями. Він здійснив ряд заходів, внаслідок яких були створені осередки Організації українських націоналістів або споріднені організації у Франції, Бельгії, Маньчжурії. За його безпосередньою участю в Америці були засновані Громади українських стрільців, що поклали початок Організації Державного Відродження України в США і Українському Національному Об'єднанню в Канаді. З метою підготовки до майбутньої збройної боротьби за незалежність України за дорученням Коновальця було сформовано військовий штаб та укомплектовано школи з підготовки старшинських кадрів для української армії у Польщі, Чехословаччині, Австрії.

Коновалець пережив кілька замахів. У 1933 році в Москві розпочалося планування вбивства Євгена Коновальця: ця чекістська операція отримала кодову назву «Ставка». Агент радянської служби зовнішньої розвідки Павло Судоплатов, який за створеною легендою був представником існуючого в УРСР українського підпілля, спромігся увійти в довіру до Провідника ОУН. 23 травня 1938 року він передав коробку шоколадних цукерок із вмонтованим у неї вибуховим пристроєм. Євген Коновалець похований в Роттердамі на цвинтарі Кросвейк.

З нагоди свята бібліотека Коледжу пропонує до вашої уваги переглянути документальні фільми.

Особливе значення День вишиванки має під час повномасштабної війни Росії проти України. Одягнена вишиванка 21 травня є символом незламності українського духу. З нагоди свята бібліотека Коледжу пропонує переглянути документальні фільми.

Після завершення Другої світової війни, коли Європа лежала в руїнах, європейські країни почали продумувати принципи політичної співпраці та економічної кооперації. Для економічного відновлення потрібно було забути про історичну ворожнечу, зокрема між Францією та Німеччиною, та почати спільними зусиллями будувати єдине майбутнє.

9 травня 1950 року французький міністр закордонних справ Роберт Шуман виступив з ініціативою налагодити в Європі спільну координацію та контроль за важкою промисловістю. Він запропонував розробити принципи спільної політики для досягнення солідарності в цій окремій галузі. Шуман запропонував створити нову форму організації держав у Європі у вигляді «наднаціональної спільноти».

Метою такої спільноти, за словами французького урядовця, було створення механізму попередження воєн, щоб їх не лише «не можна було уявити, а й вони були неможливими». У своїй Декларації він наголошував, що економічна співпраця допоможе підвищити стандарти життя та стане першим кроком до об’єднаної Європи.

В результаті у 1951 році в Парижі був підписаний договір про створення Європейської спільноти вугілля та сталі. Спершу його ратифікували шість країн: Франція, Німеччина, Італія та країни Бенілюксу – Бельгія, Нідерланди й Люксембург. Організація була відкрита для інших європейських держав. Вважається, що саме Декларація Шумана офіційно започаткувала процес європейської інтеграції.

Україна чітко задекларувала свій євроінтеграційний вибір і закріпила його у Конституції. Цей вибір є прагненням до демократичного розвитку, дотримання принципів верховенства права, забезпечення прав і свобод людини, соціальної справедливості та сталого економічного зростання. В умовах повномасштабної війни , європейська перспектива України набуває ще більшої ваги.

Сьогодні Збройні сили України боронять не лише територіальну цілісність нашої держави, а й спільні для всіх європейських народів цінності. Підтримка ж України з боку Європейського Союзу стала свідченням того, що Україна є невід’ємною частиною європейської спільноти.

Міжнародний день танцю заснований у 1982 році за ініціативою Міжнародної ради танцю (CID) при ЮНЕСКО. Цей день було обрано не випадково, адже він збігається з днем народження Жана-Жоржа Новера (1727-1810), французького балетмейстера, який вважається «батьком сучасного балету» і який зробив значний внесок у розвиток хореографічного мистецтва. Новер був реформатором балету, який виступав за те, щоб танець став повноцінною формою мистецтва, здатною передавати емоції та розповідати історії.

Історія танцювальних напрямків налічує тисячоліття, еволюціонуючи від ритуальних рухів первісних людей до сучасних сценічних та вуличних стилів. Перші танці зародилися в кам’яному віці, супроводжуючи культові, мисливські та трудові обряди. В Середньовіччя танці були частиною народних традицій. У цей час виникають танці: мореска (танець-пантоміма) та треск (італійський танець). В епоху Відродження та Бароко (XV-XVIII ст.) з’являється придворний танець. У цей період танець стає важливою частиною культурного життя аристократії.

XX століття – епоха модерну та бальних танців. Бальні танці (1920-1950-і) з’явилися у 1920-х роках в Англії і стандартизували танго, вальс, повільний і швидкий фокстрот, розділивши їх на соціальні (social dance) та спортивні. У 30-50-х роках до них додалися латиноамериканські танці: румба, самба, джайв, пасодобль, ча-ча-ча. У 1920-1940-х роках виникають свінгові танці (лінді-хоп, джайв), пов’язані з джазовою музикою.

Україна славиться своїми багатими танцювальними традиціями, а видатні колективи продовжують цю спадщину, демонструючи неперевершену майстерність та культурне розмаїття. Один з найвідоміших – Національний заслужений академічний ансамбль танцю України імені Павла Вірського, заснований у 1937 році.

Інші визначні колективи, які відіграють важливу роль у збереженні та розвитку українського танцю, включають національний академічний народний український хор імені Г.Верьовки, Гуцульський ансамбль пісні та танцю, Волинський народний хор, та Черкаський заслужений народний хор. Вони відображають різноманітність української культури.

Сучасними танцювальними напрямками XX-XXI сторічча є: вуличні танці (Street Dance) розвиваються з 1970-х років, включаючи брейк-данс, хіп-хоп, хаус, що зародилися в міському середовищі. Контемпорарі (Contemporary Dance) формується на основі модерну та постмодерну, об’єднуючи техніки кінця XX початку XXI століття. Jazz Funk це суміш джаз-танцю, хіп-хопу та латини, що виникла у США в 70-х роках минулого століття, характеризується артистизмом та активною мімікою.

Незвичайний сучасний вид танцю: Vogue .Віг або вакінг є сучасним видом танцю, спрямований на враження глядача. Тут створюється шоу, у якому заохочується імпровізація. На зорі зародження vogue було засновано на копіюванні поз Грети Гарбо та моделей із відомого журналу Vogue. Основою хореографії є строга та пряма хода, показ витонченості, грації та активні рухи руками. Вивчаючи сучасні напрями танців, багато хто відзначає, що сьогоднішній вакінг добре адаптований під хаус культуру, клуб, а тому дуже популярний серед молоді.

Щиро вітаємо з Міжнародним днем танцю! Бажаємо вам гарного паркету, фізичної та моральної гармонії, прекрасної пластичності та феєричного почуття ритму!

Бібліотека Коледжу приєднується до вшанування учасників ліквідації наслідків аварії і пам’яті жертв Чорнобильської катастрофи. Пропонуємо до вашої уваги віртуальну презентацію «Зона відчуження. Жорстокий урок історії».

«Винуватців» у цього «свята книголюбів» кілька. 23 квітня народилися такі видатні особистості світової літератури, як французький письменник Моріс Дрюон (1918), ісландський лауреат Нобелівської премії з літератури Галдор Лакснесс (1902) і трикратний претендент на цю премію Володимир Набоков (1899), а також український письменник Григорій Тютюнник (1920); у цей же день 1616 року померли Вільям Шекспір (щоправда, за юліанським календарем) і перуанський історик Інка Ґарсіласо де ла Веґа (вже за григоріанським календарем), а також 1850 року – англійський поет-романтик Вільям Вордсворт.

Всесвітній день книги та авторського права відзначають щорічно, починаючи з 1996 року. Зважаючи на те, що «в історичному розумінні книга є найбільш потужним фактором поширення знання і найбільш надійним засобом його збереження», День книги покликаний наголосити на фундаментальній важливості книжки та її незамінності в інформаційному суспільстві. Одна з головних його цілей – промоція читання і книговидання, привернення уваги до культури писемного слова, а також до питань авторського права і захисту інтелектуальної власності.

Історія авторського права веде свій початок, як вважають науковці, з появи друкування, і перший відомий державний нормативний акт щодо охорони авторського права стосувався літературних творів, а перша міжнародна конвенція, яка стосувалася захисту авторських прав, прийнята в інтересах книговидавців. Першим нормативним актом авторського права, який закріпив низку прав авторів і розділив повноваження авторів та видавців, вважається прийнятий у 1709 році в Англії «Статут королеви Анни».

Перші книги в сучасному вигляді винайшли в Стародавньому Римі. Виготовляли їх з аркушів пергаменту, зігнутих навпіл та прошитих.

Прообразами сучасних книг були записи на корі, листах м’якого металу і навіть надписи на скелях.

Однією з найбільш давніх книг вважаються бухгалтерські записи одного давньоєгипетського фараона, яким близько 4400 років.

Найдавнішою книгою Київської Русі є «Остромирове Євангеліє», яке датується 1056-1057 рр. Книга вважається пам’яткою української мови.

Найдовша книга в історії людства – це «Люди доброї волі» французького письменника Жуля Ромена, яка має 2 мільйони слів.

Винахідник Йоганн Гутенберг у 15 столітті придумав друкарський верстат, після чого книги почали ширитися Європою.

Наймасовішою книгою в історії людства є Біблія. Наклад книги вже перевершив 6 мільйонів примірників. На другому місці знаходиться збірник цитат Мао Цзедуна, а на третьому – «Володар перснів» Дж. Толкіна.

Колись давно книги ставилися на полицю «навпаки»: корінцем до стіни й переднім обрізом назовні.

Першою у світі книгою, надрукованою на друкарській машинці, є твір Марка Твена «Пригоди Тома Сойєра».

Відсвяткуйте цей день, придбавши книжку і підтримавши українського видавця або замінивши, наприклад, перегляд телевізора на читання. Книга була і залишається важливою частиною духовного і культурного життя. Любов до читання – це не лише спосіб саморозвитку, це – ключ до збереження національної ідентичності. Вітаємо всіх, хто творить, читає, популяризує книжки! Читайте самі, даруйте книги рідним і діліться улюбленими рядками. Адже саме з книги починається велика подорож – у світ знань, мудрості та добра.

У той день, більше як 50 років тому, вперше за багато століть представники ромської національності оголосили себе самобутнім народом без єдиної території і визначили свої національні символи – прапор і гімн. В Україні мешкає понад 15 етнічних груп ромів, серед них – серви, котляри, лаварі, плащуни та крими. Всі вони відрізняються за мовою, культурою та традиціями.

На сьогоднішній день у Європі є різні платформи, на яких представлене ромське мистецтво. Це можуть бути як локальні музеї з експозиціями, присвяченими ромській культурі, так і суто ромські музеї та галереї.

Так, у польському місті Тарнів існує єдиний в своєму роді етнографічний музей, експозиція якого розповідає про історію та культуру ромів у Польщі в контексті європейської історії. Всесвітньо відомий Музей ромської культури у Брно у Чехії знайомить своїх відвідувачів з історією ромського народу від часів його предків у стародавній Індії до сьогодення. Культура ромів є однією з найяскравіших у світі, особливо коли йдеться про музику, танець і усну традицію.

Ромська музика сформувалася під впливом різних народів, але при цьому зберегла власний унікальний стиль, який легко впізнати за емоційністю, ритмікою та імпровізацією. Саме роми відіграли важливу роль у розвитку фламенко в Іспанії та угорської народної музики.

Мистецтво ромів не обмежується лише музикою. Вони мають багаті традиції у співі, танці, ремеслах і навіть театрі. Усна творчість, включаючи легенди, пісні та казки, передається з покоління в покоління і є важливою частиною їхньої ідентичності.

Попри історичні труднощі, ромська культура продовжує впливати на світову сцену та залишатися важливим елементом культурного різноманіття. Роми не міфічний «кочовий народ із ворожками», а складна і різноманітна спільнота з глибокою історією. Більшість популярних уявлень про них – це або застарілі факти, або відверті стереотипи.

Перший в Україні стаціонарний театр відкрили 1795-го у Львові в колишньому костелі єзуїтів. У Києві ж перший стаціонарний театр з’явився у 1806 році, в Одесі – 1809-го, у Полтаві – 1810-го. Класична українська драматургія зародилася завдяки батькові української літературної мови Івану Котляревському, який очолив Полтавський театр, та Григорію Квітці-Основ’яненку – основоположнику художньої прози в новій українській літературі. Тоді ж розпочалася історія українського театру як національної культурної спадщини. Уже в другій половині XIX століття в Україні став популярним аматорський театральний рух. Саме там свій творчий шлях розпочинали корифеї українського театру – драматурги і режисери Михайло Старицький, Марко Кропивницький та Іван Карпенко-Карий. Поза увагою не можна залишити заслуги перед театром родини Тобілевичів. Провідною зіркою українського театру була Марія Заньковецька.

Після довгої боротьби корифеїв за право виступати українською мовою, у 1881 році вони домоглися цього. Попри всі обмеження – перед кожною українською виставою мусила відбутися російська – український театр все ж легалізували.

У ХХ столітті на українську драматургію чекали значні зміни. Під тиском революційних подій та переслідувань навколо українського театру нависли хмари. У 1918 році їх розвіяли Лесь Курбас та Гнат Юра, заснувавши Державний драматичний театр та «Молодий театр» (з 1922 року відомий як «Березіль»).

Державний драматичний театр продовжував традиції реалістично-психологічної школи. А от «Молодий» приніс на українську театральну сцену авангардизм. Сцена «Березілю» стала своєрідним експериментальним майданчиком. Тоді вперше поставили п’єси видатних українських письменників і драматургів Миколи Куліша («Народний Малахій», «Мина Мазайло») та Володимира Винниченка («Базар», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь»). У XXI столітті театр зазнає значних трансформацій, зумовлених інтеграцією різних видів мистецтв та впровадженням цифрових технологій. Ці зміни сприяють виникненню нових форм театрального мистецтва, що поєднують традиційні елементи з інноваційними підходами.

Перспективи розвитку репертуару українських театрів вказують на зростаючу увагу до сучасних українських авторів та адаптацій класичних творів. Театри активно експериментують із новими формами та жанрами, впроваджуючи інноваційні підходи в своїх постановках.

Актуальність суспільних тем, зокрема, ідентичності, історичної пам’яті та соціальних проблем, формує репертуар, який не лише відповідає на виклики сучасності, але й активно впливає на культурне життя в Україні.

24 лютого 2022 року близько 4-ї години президент РФ Володимир Путін оголосив про початок «спеціальної воєнної операції», метою якої він назвав «демілітаризацію і денацифікацію України». За кілька хвилин російські ракети атакували українські аеродроми та військові об’єкти по всій Україні, почалося відкрите збройне вторгнення росіян із території Білорусі та тимчасово окупованого Криму. Російсько-українська війна, розпочата РФ у 2014-му, перейшла в нову гостру фазу.

Своєю збройною агресією Росія розв’язала першу в XXI столітті континентальну війну в Європі, підірвавши систему колективної світової безпеки, встановлену після Другої світової війни.

Останні 30 років Російська Федерація цілеспрямовано підживлювала імперські амбіції, що зазнали удару через розвал Радянського Союзу й відпрацьовувала методи відновлення імперського проєкту. Проводила військові спецоперації під різними назвами – «інтернаціональна допомога», «примушування до миру», «внутрішній громадянський конфлікт», «операція з повернення до складу Росії», «спеціальна військова операція».

Метою російської агресії є не просто загарбання територій, а знищення нашої національної ідентичності, геноцид українського народу. Російська держава й ідеологія рашизму, яку сповідує російський політикум, офіційно заперечують існування українців як окремої нації, а ті, хто не погоджуються з цим, підлягають фізичному знищенню.

У цей день ми віддаємо велику шану кожному, хто бореться за нашу свободу і незалежність та схиляємо низько голови перед героями, які загинули захищаючи рідну землю… На жаль, війна триває досі. Наші воїни продовжують гідно давати відсіч ворогу і ми маємо щодня підтримувати їх у цьому. Кожен з нас на своєму фронті повинен робити все можливе, щоб наблизити довгоочікувану перемогу! Слава Україні! Героям Слава!

Події того дня стали кульмінацією Революції Гідності. За неповернення до пострадянської моделі відносин між владою та суспільством, відмову від «багатовекторності» у зовнішньополітичному курсі, утвердження розвитку України як демократичної європейської країни заплачено дуже велику ціну. Дії влади, спрямовані на придушення протестів силовим шляхом, призвели до ескалації конфлікту та людських жертв. Загиблих під час протистоянь у грудні 2013-го – лютому 2014 року активістів назвали Небесною Сотнею. Згодом лави Небесної Сотні поповнили українські патріоти, учасники Революції Гідності, які загинули, обстоюючи демократичні цінності та територіальну цілісність України навесні 2014 року.

Революція Гідності – масовий громадянський протест, який тривав 94 дні – з 21 листопада 2013 року до 22 лютого 2014 року. Його було спричинено різкою зміною зовнішньополітичного курсу розвитку держави, а згодом антиконституційними діями влади. Центром подій стали столичний майдан Незалежності та навколишні вулиці: Хрещатик, Михайла Грушевського, Інститутська. Мирні акції почалися під євроінтеграційними гаслами, але згодом перетворилися на тривалу кампанію громадянської непокори.

Небесна Сотня – 107 загиблих учасників Революції Гідності, а також активісти Майдану, які загинули навесні 2014 року з початком російської агресії на сході України. Назва «Небесна Сотня» виникла за аналогією з основними структурними одиницями Самооборони Майдану – сотнями. Уперше вона з’явилася під час прощання із загиблими на столичному майдані Незалежності 21-22 лютого 2014 року. Наступного дня про Героїв Небесної Сотні вже говорили зі сцени Майдану та писали на інтернет-ресурсах. На Урядовому порталі згадка про Героїв Небесної Сотні з’явилася 28 лютого 2014 року.

До Героїв Небесної Сотні належать люди різних національностей, віросповідання, освіти, віку. Серед них громадяни України, Білорусі та Грузії. Наймолодшому з Героїв, Назарію Войтовичу, було 17 років, найстаршому, Іванові Наконечному, 82 роки. Зі 107 Героїв Небесної Сотні – три жінки: Антоніна Дворянець, Ольга Бура та Людмила Шеремет. Смерть першого з Героїв Небесної Сотні, Павла Мазуренка, настала 22 грудня 2013 року внаслідок тілесних ушкоджень, завданих невідомими особами, які були одягнені у форму спецпризначенців. Останній із лав Героїв, Віктор Орленко, помер 3 червня 2015 року через ускладнення після вогнепального поранення, отриманого під час штурму Майдану силовиками 18 лютого 2014 року.

Повалення режиму Януковича, за якого різко зріс рівень корумпованості держави та просувався проросійський вектор розвитку, дало змогу відновити курс на євроінтеграцію й підписати Угоду про асоціацію з ЄС. Громадяни України чітко заявили про готовність боронити державну незалежність і демократичні свободи. Серед інших важливих результатів Революції Гідності – початок реформування різних сфер життєдіяльності країни, самоорганізація громадянського суспільства, розвиток волонтерського руху, децентралізація, декомунізація, часткове оновлення української політичної еліти.

З кожним роком історія віддаляє нас від років Афганської війни, але час непідвладний викреслити з нашої пам’яті приклади мужності і вірності синів своєї Батьківщини, які з честю і сьогодні, під час російської навали, виконують свій військовий обов’язок і стали гідним прикладом людської мужності та героїзму.

З нагоди пам’ятної дати бібліотека Коледжу пропонує переглянути документальні фільми.

День святого Валентина має давнє коріння. Коли християнство почало витісняти язичницькі традиції, папа Геласій I у V столітті встановив 14 лютого днем вшанування святого Валентина.

Хоча первинний сенс цього свята був релігійним, згодом воно набуло романтичного змісту та стало символом кохання. Згодом традиція поширилася Європою, а потім і по всьому світу, трансформуючись у сучасне свято закоханих.

З нагоди свята бібліотека Коледжу пропонує до вашої уваги віртуальну презентацію «Любові чарівні сторінки».

106 років тому, 22 січня, українці проголосили незалежність своєї держави і створили Українську Народну Республіку, а рівно через рік відбувся Акт злуки УНР і ЗУНР. 22 січня 1918 року незалежність була проголошена IV Універсалом Української Центральної Ради, а через рік, в 1919 році, в цей же день на Софійській площі у Києві відбулося офіційне об’єднання Української Народної Республіки і Західно – Української Народної Республіки.

На державному рівні День Соборності України вперше відзначили в 1999 році після указу чинного президента країни Леоніда Кучми. Однак в 2011 році указом президента Віктора Януковича День Соборності був скасований на офіційному рівні, як і День Свободи 22 листопада – замість них 22 січня був заснований День соборності і свободи. Втім, уже в 2014 році президентським указом Петра Порошенка День Соборності України був відновлений.

Сьогодні Україна продовжує боротьбу за Незалежність і Соборність – базову національну цінність українців. В умовах сучасної війни вона набуває ще більшого символізму та гостроти, адже нині, як ніколи, українцям потрібно об’єднатися заради майбутнього.

Здавна вірили, що хустка має магічні властивості та слугує оберегом. Тому вона була і досі є важливим атрибутом на весільних обрядах. Й донині зберігається традиція три рази покривати наречену, що означає її перехід у статус заміжньої жінки.

Також у давні часи існував звичай на весілля молоді хустинками покривали руки. Вони не віталися відкритими руками, щоб ніяке зло не торкалося їхньої сім’ї. Ці хустинки в кінці весілля зав’язувалися одна з одною та з весільним одягом і зберігалося, як оберіг сім’ї.

Хустки були переважно білого кольору, в цьому полягає національний характер української хустки. Крім білих хусток покривали голову і білим рушником. Товщина ниток і кількість шовку на рушнику свідчили про достаток сім’ї.

Часто вживана і найпростіша композиція узору хустини – хвиляста лінія. Та крім узорів рослинного характеру, бувають ще й геометричні. Якщо кути хустини зашивали густим узором, то простір у середині лишали без прикраси або заповнювали дрібними квадратиками, ромбами, трикутниками.

На Великдень та Різдво носили яскраві хустки, у будні дні – стримані. Молодих дівчат вабили білі хустки, а також хустки з орнаментами та цікавим поєднанням кольорів. Старші жінки обирали більш прості моделі, зазвичай у темній кольоровій гаммі.

Також хустка позначала рівень достатку сім’ї. Її тканина та оздоблення свідчили про те, наскільки заможного чоловіка або придане мала жінка. Забезпечені панянки носили хустки з натуральної вовни або шовку. Хустки бували фабричними та домотканими. Як правило, їх виготовляли власноруч або купували у жінок, які вміли це робити. На верстатах ткали однотонний квадратний відрізок тканини і нав’язували на ньому тороки. Інколи кінці хусток вишивали однотонними або різнокольоровими нитками – їх залишали на свята або для урочистих подій.

Хустка є символом прихильності, любові, вірності, прощання, скорботи, оберегом і важливим ритуальним предметом. Дивовижні, неповторні, з фантастичними кольорами та казковими візерунками, делікатними сюжетами та неймовірною кольоровою гамою. Вони посміхаються мальвами та підморгують таємничими орнаментами. Хустка – це й вузлик із вечерею для хрещених батьків і подарунок нареченому. Хустка на дитячій колисці… На кожен день і на урочисті події, для першого побачення та для сімейного свята.

Всесвітній день української хустки – це не просто свято, а символ національної єдності та відродження традицій. Одягаючи українську хустку, ми підкреслюємо свою приналежність до українського народу і беремо участь у збереженні нашої культурної спадщини.

З нагоди свята бібліотека Коледжу пропонує до перегляду виставку-презентацію «Уклін усім, хто край свій боронить!».