Згодом вони склали основу першого офіційного добробату Національної гвардії, який нині носить ім’я загиблого генерала Кульчицького.

Нині українцям варто шанувати всіх добровольців — воїнів доброї волі, та наслідувати їхній приклад, приймаючи відповідальність за долю країни у власні руки.

В дні Революції Гідності та на початку російського вторгнення тисячі українських громадян, кинувши власні справи – навчання, роботу, бізнес, родини – пішли на майдани країни, висловлюючи протест проти антидержавної політики тодішнього вищого керівництва країни, а потім зі зброєю в руках першими протистояли озброєній до зубів російській армії.

Навесні 2014 року була зафіксована рекордна явка у військкомати країни. Люди приходили самі, не чекаючи на отримання повістки. Інші – чоловіки й жінки, самоорганізувалися в батальйони й вирушили на схід. Саме завдяки добровольцям – їхній мужності, відданості національним інтересам і щирому патріотизму вдалося зупинити російського агресора, дати змогу мобілізувати сили в тилу й озброїти армію. Українські добровольці стали гордістю українського народу та водночас головним болем кремлівських посіпак.

У перші тижні повномасштабного російського вторгнення в Україну у 2022 році майже 100 тисяч добровольців вступили до лав Сил територіальної оборони ЗСУ.

Сьогодні свято для тих, хто у вирішальний для України час зробив свій вибір на користь захисту нашої держави та людей. Хто добровільно пішов у військо 2014 року і стояв у черзі до ТЦК та СП 24 лютого 2022-го.

Пропонуємо переглянути віртуальну книжкову виставку «Жінці потрібна казка».

У 2020 році, Указом Президента України Володимира Зеленського, 26 лютого офіційно було визнано Днем спротиву окупації Автономної Республіки Крим та міста Севастополя. Але цей день – не лише про пам’ять. Це про боротьбу, що не припиняється. Про людей, які не відмовляються від своїх переконань. Про майбутнє, яке ми неодмінно побудуємо. Тримаймося один за одного.

Бібліотека Коледжу пропонує до вашої уваги презентацію «Крим-спротив триває».

За 42 роки життя Леся Українка створила понад 250 віршів, кілька драматичних поем і драм. Крім написання власних творів поетеса також займалася колекціонуванням українського фольклору.

Леся Українка пішла незломлена духом і образ її таким живе й житиме для нас – сповнений гідності, прекрасний у своїй людяності та великім творчім горінні. Немає більше у літературі тих, хто мав би право написати про себе: «Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає!».

В українській традиції жінка завжди була берегинею роду та сімейного вогнища, але водночас – активною учасницею суспільних і політичних процесів. Українки завжди брали активну участь у визвольному русі, культурному відродженні, політиці та освіті. Лесі Українці, Ользі Кобилянській, Соломії Крушельницькій і багатьом іншим вдалося довести, що жінка може бути не лише берегинею домашнього вогнища, а й творцем, лідеркою та символом національної гідності.

З нагоди свята у навчальних групах були проведені тематичні виховні години: «Жіночий портрет в мистецтві» (спеціальність «Музичне мистецтво»), «Незламні українки, які змінили світ» (спеціальність «Хореографія»), «Від княгині Ольги до Ліни Костенко» (спеціальність «Сценічне мистецтво»), «Українська жінка: нескорена, незламна, вільна!» (спеціальність «Інформаційна, бібліотечна та архівна справа»).

День української жінки – це неофіційне свято. Його започаткували у 2023 році як альтернативу радянському 8 березня, щоб вшанувати силу, незалежність і внесок українок у розвиток суспільства. У цей день згадують внесок жінок в історію, культуру, науку, політику та оборону України.

У 2025 році Росія продовжує цинічно атакувати українські міста. Попри труднощі, Україна адаптувалася до нової реальності війни, розвиваючи власне виробництво дронів, атакуючи об’єкти ворога в Криму та навіть у глибокому тилу Росії. Українські безпілотники регулярно знищують нафтобази, склади боєприпасів, військові заводи, змушуючи агресора відчути наслідки війни на власній території.

Героїчний опір українців – це не лише боротьба за фізичне виживання українського народу та свободу країни. У цій війні Україна захищає своє право на існування, національну ідентичність, європейський вибір і цінності. Українці проливають кров за вільну, демократичну Європу.

Українці вистояли й довели свою спроможність перемагати російську військову агресію. Сьогодні Україна стримує її завдяки зусиллям на військовому, інформаційному фронтах, а також міжнародній допомозі. Але передусім ми вдячні нашим мужнім і стійким захисникам і захисницям.

Усі Герої залишаються у пам’яті народу, є гордістю й прикладом для майбутніх поколінь. 104 Героям Небесної Сотні посмертно надано звання Герой України, троє іноземців – громадянин Білорусі Михайло Жизневський та громадяни Грузії Зураб Хурція і Давид Кіпіані – посмертно нагороджені орденами Героїв Небесної Сотні. Україна заплатила високу ціну за звільнення від диктатури та свій цивілізаційний вибір – бути частиною Європи. 17 лютого 2021 року Верховна Рада визнала Революцію Гідності одним із ключових моментів українського державотворення та виразником національної ідеї свободи.

Герої Небесної Сотні стали для України символом жертовності, героїзму та патріотизму. Прикладом та джерелом натхнення для наших воїнів, які, щоб захистити свою країну, взяли у руки зброю. Наша боротьба за свободу та незалежність триває. Маємо лише один шлях – підтримка та зміцнення ЗСУ, звільнення від російського агресора всієї окупованої території, включно з Донбасом та Кримом, а далі розбудова вільної, демократичної, сильної та квітучої України.

З нагоди пам’ятної дати бібліотека Коледжу пропонує до перегляду виставку-вшанування «Пам’яті героїв майдану».

Війна в Афганістані – це жахливе військове вторгнення СРСР до Афганістану під приводом боротьби проти повстанських груп моджахедів, яке тривало протягом майже 10 років – 1979-1989 рр. Тисячі невинних людей, сімей, військових загинули під час жорстокого та виснажливого протиборства. Серед них і наші земляки. Більше 160 тисяч українців виконували свій військовий обов’язок в Афганістані, понад 3 тисячі з яких більше ніколи не повернуться додому.

З кожним роком історія віддаляє нас від років Афганської війни, але час непідвладний викреслити з нашої пам’яті приклади мужності і вірності синів своєї Батьківщини, які з честю і сьогодні, під час російської навали, виконують свій військовий обов’язок, стали гідним прикладом людської мужності та героїзму.

Висловлюємо шану і подяку всім ветеранам трагічної афганської війни та українським воїнам-миротворцям за відвагу, вірність присязі і честі.

Бібліотека Коледжу пропонує до вашої уваги онлайн-презентацію «Біль афганської війни».

Коли більшовики почали наступ, саме тоді тривали переговори між УНР і країнами Четверного союзу. І було дуже важливо, аби Київ перебував під контролем Центральної Ради. Наступ більшовиків, який був зупинений київськими студентами, дозволив це зробити. А 9 лютого 1918 року був підписаний Берестейський мирний договір, відповідно до якого УНР була визнана як самостійна держава, а її армія отримала підтримку німецької та австро-угорської армій у боротьбі з більшовиками.

Її співавторами виступили 100 держав. Україна приєдналася до Резолюції у 2012 році. Дата 27 січня обрана не випадково: саме цього дня 1945 року війська 1-го Українського фронту звільнили в’язнів найбільшого гітлерівського концтабору смерті «Аушвіц-Біркенау».

Офіційно визнано, що майже 6 мільйонів євреїв було вбито протягом Голокосту, з них від 2,2 до 2,5 мільйони – на території колишнього Радянського Союзу, значною мірою в Україні. Як відомо, одразу після окупації України нацисти розгорнули широку мережу гетто (найбільшим було Львівське), а згодом почали масово розстрілювати єврейське населення. Одними з найбільших і найвідоміших були розстріли у Бабиному яру в Києві, але знищення євреїв України було систематичними і повсюдними.

Дробицький Яр – урочище поблизу Харкова, яке стало свідком трагедії Голокосту – систематичних і масових розстрілів 1941-1942 років.

Передувала цьому окупація Харкова німецькими військами, що почалася 24 жовтня 1941 року. Разом із нею відбувся й перепис населення із формуванням окремих списків євреїв та ромів.

Людей гнали групами до Дробицького Яру й там розстрілювали. Утім, нацисти не витрачали куль на дітей, а просто кидали їх до урочища живими… Усього тут були вбиті від 16 до 19 тисяч осіб.

У післявоєнні радянські часи трагедія цього місця була майже забута. Меморіальний комплекс відкрили у 2002 році. Пам’ятний знак у вигляді 20-метрової менори на в’їзді до комплексу, алея та траурний зал із Чашею скорботи, де викарбувані імена загиблих.

Хоча Голокост закінчився по завершенню війни, наслідки терору та геноциду – ні. Під кінець Другої світової війни загальна кількість жертв становила шість мільйонів євреїв. Нацистська Німеччина, її союзники та колабораціоністи спустошили, або повністю знищили тисячі єврейських громад по всій Європі.

У 2022 році внаслідок військового вторгнення Російської Федерації Україна знову пережила масові жорстокі вбивства та поховання. А разом із тим – паплюження пам’яті тих, хто загинув у найстрашнішій війні в історії людства. Адже 26 березня 2022 року внаслідок російських артилерійських обстрілів була пошкоджена меморіальна менора в Дробицькому Яру.

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну повернуло найжахливіші звірства війни на Європейський континент. Не оминула війна й місця спільної скорботи українського, єврейського і ромського народів – 1 березня 2022 року російські обстріли столиці України поставили під загрозу збереження пам’яті про жертви Бабиного Яру, куди поцілила одна з ворожих ракет. Внаслідок вторгнення РФ зазнали руйнувань й інші пам’ятні знаки і меморіали загиблим євреям, а також єврейські цвинтарі по всій Україні. Жертвами РФ стали й українці, які пережили Голокост і нацистську окупацію, але загинули під час повномасштабної війни РФ проти України.

День Соборності офіційно відзначають з 1999 року, згідно з Указом Президента України «Про День Соборності України» від 21 січня 1999 року, а започаткована у далекому 1990 році акція «живий ланцюг» на честь річниці Акту Злуки досі є традиційним символом Дня Соборності та єдності українців.

Українська незалежність понад 100 років тому зазнала поразки від більшовиків, зокрема, через використання ними методів гібридної війни: невизнання своїх військ на території УНР, створення маріонеткових псевдореспублік, підтримку антиукраїнських рухів. Але також – через періодичний брак згуртованості в діях, попри спільне бажання українців жити в обʼєднаній державі. Сьогодні Російська Федерація знову прагне знищити українську державність і окупувати нашу землю. Тож так важливо залишатися монолітними в боротьбі проти ворога.

Нині Україна продовжує боротьбу за незалежність. Тому Соборність залишається на порядку денному національних завдань. Цілісність держави буде цілковито відновлена тільки після того, як Україна звільнить усі території, захоплені ворогом. Соборність – мета Перемоги.

З нагоди цієї пам’ятної дати бібліотека Коледжу пропонує до вашої уваги віртуальну книжкову виставку «Ми в Соборній Україні».

За часів Київської Русі жінки використовували як головний убір убруси – рушники білого кольору, часто прикрашені вишивкою, укладені навколо підубрусника (невеликої м’якої шапочки, що збирала та прикривала волосся). Убрус зав’язували або підколювали під підборіддям. Його краї покривали плечі жінки. У теплу пору року убрус могли закріпити обручем, а в холоди надівали поверх нього хутряну шапку. Особливо цінним вважали убрус із шовкового оксамиту, який передавали з покоління в покоління.

З часом на місце убрусу прийшов очіпок, на який зверху надівали намітку (серпанок чи перемітку). За розповідями іноземців, ще у XVI–XVII століттях традиційним головним убором жінки Подніпров’я була біла бавовняна хустка. Іноді її прикрашали геометричним орнаментом, вишитим різнокольоровими нитками, шовком, золотом чи сріблом. З XVIII століття в моду ввійшли хустки з яскравим квітковим орнаментом (часто на чорному фоні), запозичені з півдня – Молдови, Болгарії, Туреччини.

На Великдень і Різдво носили яскраві багаті хустки, у будні дні – стримані, простіші. Молодиць вабили яскраві кольори, а старші жінки завжди одягалися більш стримано.

Хустка могла багато розповісти про матеріальний статок жінки та її родини, адже була досить дорогим атрибутом. Ще століття тому ціна святкової хустки була не менше, аніж половина місячного прибутку господаря-середняка.

Хустка завжди вважалась оберегом. Якщо хлопець збирався в далеку дорогу, дівчина давала йому свою хустку на знак того, що чекатиме його.

Якщо в сім’ї хворіло немовля, його сповивали в мамину хустку. Якщо думали, що дитину зурочили, її обличчя витирали сподом спідниці або виворотною стороною ношеної хустки. За традицією, це мало оберігати малюка від хвороб, злих думок і очей.

Після того як дівчина вийшла заміж, їй було заборонено з’являтися на людях із непокритою головою, а, тим більше, з розпущеним волоссям. У народі це називали «засвітити волосся». За народними уявленнями, така жінка викликала хвороби, неврожай та пошесті. В Україні жінкам досі не можна входити до церкви з непокритою головою.

Значну роль відігравала хустка під час весілля. Якщо хлопець мав серйозні наміри щодо дівчини (одружитися з нею), він дарував їй дорогий подарунок – чоботи, намисто або хустку. Потім нею «покриватимуть» молоду на весіллі.

Покривання голови молодої – настільки ж важливий ритуал, як і розплітання коси. Весільний коровай дружби також обов’язково несли на хустці, а його шматочки роздавали гостям за допомогою маленьких хусточок – не «голими» руками.

Хустка була «індикатором» соціального статусу жінки. Незаміжні дівчата зазвичай носили вінки або стрічки у волоссі, тож їм було необов’язково покривати голову. Якщо ж вони одягали хустку, то зав’язували її вінкоподібно. Після весілля дівчина обов’язково починала покривати голову.

Також хустка позначала рівень достатку сім’ї. Її тканина та оздоблення свідчили про те, наскільки заможного чоловіка або придане мала жінка. Забезпечені панянки носили хустки з натуральної вовни або шовку.

Залежно від регіону, жінки використовували різні способи зав’язувати хустки. Наприклад, на Півночі її в’язали під підборіддям, а кінці зав’язували на маківці. На Київщині кінці хустки обгортали навколо шиї та зав’язували на потилиці. На території Середнього Подніпров’я хустку драпірували довкола голови, але так, щоб залишити відкритим денце очіпка.

Хустки бували фабричними та домотканими. Як правило, їх виготовляли власноруч або купували в жінок, які вміли це робити. На верстатах ткали однотонний квадратний відрізок тканини і нав’язували на ньому тороки. Інколи кінці хусток вишивали однотонними або різнокольоровими нитками – їх залишали на свята або для урочистих подій.

Першим військовим утворенням можна вважати Українських січових стрільців.

Після здобуття незалежності в 1991 р. Україні дісталася в спадок значна частина від радянської армії, в тому числі ядерне озброєння. С початку розбудова армії проводилася досить активно, але цей процес загальмувався і зовсім зупинився.

Початком нового відродження українських збройних сил став 2014 р., коли з’явилася нагальна потреба протистояти російській агресії.

Наша армія змогла відновитися на достатньому рівні і відстояти свободу рідної землі.

Зараз перед українськими військовиками чимало викликів – від протидії агресії рф, до реформування відповідно  стандартів НАТО.

Український воїн – надійний захисник, відданий патріот і людина, для якої честь, свобода і незалежність не порожній звук.

Перший волонтерський проєкт був здійснений після Першої світової війни, у 1920 році, у Франції, під Страсбургом, за участю німецької та французької молоді. Тоді волонтери відновлювали зруйновані ферми в районі найзапекліших боїв між німецькими й французькими військами. Потім цю естафету підхопила Індія, й волонтерський рух поширився світом.

В Україні волонтерський рух розпочався у 90-х роках XX століття. Офіційно його визнали 10 грудня 2003 року. На сьогодні він регламентується Законом «Про волонтерську діяльність». Українцям здавна були притаманні традиції взаємодопомоги, але роком народження українського волонтерства по праву можна вважати 2014 – Революція гідності, а потім і війна на Сході дали поштовх розвитку волонтерства в країні, яке виросло в потужний громадянський рух.

Сьогодні українські волонтери – наша друга армія і надійна підтримка. Люди, що не зважають на публічний статус, але заслуговують щирої вдячності і поваги. Волонтери – найкращі менеджери та гуру оптових закупівель, логісти, перекладачі, посередники, бухгалтери і вантажники, часто в одній особі. Волонтери надають необхідне, поповнюють втрачене, повертають додому загиблих. Волонтери уміють дарувати надію і дотримуватись обіцяного у найтемніший час.

З Днем волонтера вітаємо людей із широкою душею, сповненою доброти та чуйності! Діяльність волонтера гідна і безкорислива. Низький уклін за вашу працю, постійне бажання допомогти нужденним! Бажаємо, щоб за ваші чисті серця ви отримали багато подарунків долі у вигляді здоров’я, щастя, любові і довголіття!

Переймаючись буденними проблемами, ми повинні замислитися над непростою долею людей з вадами здоров’я не тільки у цей день, а й протягом цілого року не забувати про те, що поруч з нами живуть люди з обмеженими можливостями, і вони потребують допомоги і уваги. Захищаючи гідність інвалідів ми захищаємо своє людське обличчя.

Інвалідність – це не вирок. Практика показує, що інваліди можуть бути і стають повноцінними і високо ефективними членами суспільства, відмінними фахівцями, соціально активними і життєствердними людьми, які надихають багатьох, в тому числі і абсолютно здорових членів нашого суспільства. Тож хочеться побажати їм витримки, здоров’я, оптимізму, можливості втілити в реальності їхні плани та задуми.

23 листопада Україна вшановує пам’ять жертв Голодоморів. Кожного року ця незабутня дата припадає на останню суботу листопада. День пам’яті жертв Голодоморів – день великої скорботи для українців.

Цього року ми втретє вшановуємо жертв комуністичного геноциду в умовах повномасштабної геноцидної війни Росії проти України. Трагічні події, які ми переживаємо, засвідчують: жива пам’ять надзвичайно важлива; ті, хто чинить злочини проти людства, мають бути засуджені світовою спільнотою, а жертви – гідно вшановані. З нагоди цієї дати бібліотека Коледжу підготувала віртуальну книжкову виставку « Голодомор – помста за свободу».

Того листопадового вечора ніхто не здогадувався, що в історії не тільки України, а й усього світу починається новий етап і що події, які відбуватимуться наступні 94 дні – перший крок на шляху до драматичних геополітичних змін. Їх тригером стало продовження боротьби українського народу, що велася не за матеріальні блага чи владу, а духовні цінності – Гідність і Свободу.

Цінності, про які у Європі не говорили, бо вважали їх очевидними, про які в росії мовчали, бо вважали їх небезпечними. День Гідності та Свободи відзначається 21 листопада згідно з указом президента України від 13 листопада 2014 року.

80 років тому понад мільйон синів і доньок України поклали своє життя за визволення Батьківщини від фашистських окупантів. 28 жовтня 1944 року останній німецький солдат залишив найзахідніший регіон України – Закарпаття.

В цей день традиційно вшановують пам’ять воїнів, які загинули в боях за визволення України, та населення, яке постраждало від дій фашистських окупантів. В ході Другої світової війни 1941-1945 років саме на території України відбулися ключові битви за визволення Європи від фашизму.

Воєнні дії відбувалися на території України протягом 40 місяців – із 22 червня 1941 року до кінця жовтня 1944 року. У 1941–1944 роках на українській землі були зосереджені головні сили вермахту – від 57,1 до 76,7% загальної кількості дивізій. 607 з них було розгромлено саме на території України.

У ході визволення України силами чотирьох Українських фронтів, які налічували понад 2,3 млн. воїнів, протягом січня 1943 року – жовтня 1944 року було проведено серію блискучих наступальних операцій. Найважливішими з них були: Воронезько-Харківська (13 січня – 3 березня 1943 року), Донбаська (13 серпня – 22 вересня 1943 року), Чернігівсько-Полтавська (26 серпня – 30 вересня 1943 року), Корсунь-Шевченківська (24 грудня 1943 р. – 17 лютого 1944 року) та Львівсько-Сандомирська (13 липня – 29 серпня 1944 року).

Завершила визволення України Карпатська операція, що розпочалася 9 вересня 1944 року. 27 жовтня 1944 року було звільнено Ужгород, 28 жовтня радянські війська вийшли на сучасний кордон нашої Держави.

За підрахунками істориків, у ході воєнних дій на території України загинуло близько трьох мільйонів радянських воїнів, понад два мільйони українців було вивезено для примусової праці до Німеччини під час окупації. На території республіки цілком чи частково було зруйновано понад 700 міст і 28 тисяч сіл, близько 10 мільйонів людей залишились без даху над головою, знищено понад 16 тисяч промислових підприємств.

В ході Другої світової війни бойовими нагородами було відзначено близько 2,5 млн. воїнів-українців, серед яких було чимало розвідників.

Ми пам’ятаємо усіх героїв, чия боротьба, самовіддана праця і героїзм сприяли звільненню України від нацистів. У серці кожного з нас жива пам’ять про неоціненний внесок українців у спільну перемогу в цій жахливій війні. Тим, хто загинув і тим, хто вижив у пеклі 40-х ми зобов’язані всім, що маємо сьогодні.

Від того дня, як з України накивав п’ятами останній солдат вермахту, минуло 80 років. У лютому 2022-го нас прийшли «визволяти» вже правнуки тих, хто виганяв нацистів у жовтні 1944-го. Сьогоднішнє «визволення» багато в чому нагадує «визвольний похід» червоної армії в Західну Україну у вересні 1939-го.

День визволення України від фашистських загарбників – це не лише свято пам’яті, а й нагадування про важливість миру, свободи та незалежності.

Поява будь-якої мови – це не подія, а тривалий процес, що відбувається протягом кількох століть. Оскільки мова є невід’ємною ознакою етносу, вона формується разом з відповідним етносом. Встановлення науковими методами віку етносу, як і будь-якого суспільно-історичного явища (держави, міста, культурно-історичного регіону тощо) передбачає необхідність довести неперервність його життя від часу його виникнення. Сaме завдяки неперервності етнокультурного розвитку зберігається генетичний зв’язок між окремими фазами розвитку культури та мови даного етносу протягом усього його життя.

До VІ ст. н. е. більшу частину території сучасної України та Польщі заселяли ранньослов’янські (інша назва – праслов’янські) племена, що мали більш-менш однорідну матеріальну та духовну культуру й розмовляли близькоспорідненими діалектами з багатьма спільними рисами, які в науці дістали назву «праслов’янська мова». Починаючи з І-ІІ ст.н.е. ця праслов’янська етномовна спільність поступово занепадала і на середину VІ ст.н.е. остаточно розпалася. Відтоді почали формуватися окремі слов’янські етноси. Паралельно з цим занепала і колись могутня Західна Римська імперія, в різних регіонах якої започаткувався й відбувався безперервний розвиток окремих європейських народів – французів, іспанців, англійців, німців, румунів та ін. Разом з утворенням етносів формувалися і їхні мови – часто до появи в них писемності та державності.