Українська культура зайняла гідне місце в культурі світовій. Вона розвивалась у взаємовідносинах з культурами Заходу та Сходу. Наслідками цього стали, з одного боку, система освіти і вченість, побудовані на західних зразках, з іншого – приниження української мови як «простонародної» і, в той же час, становлення новоукраїнської літератури, написаної саме цією народною мовою. І це потрібно розуміти не як парадокс історії, а як закономірність внутрішньої сили української культури, яка мала вагомий вплив на будівництво імперської культури, такі визначальні її напрямки, як література, живопис, наука і музика. Українська культура проникнута також козацьким нескореним національним духом свободи і вольності. Не можна оминути увагою феномен «соціалістичної культури», адже Україна в цей період, не дивлячись на всі втрати, в тому числі і криваві, зробила гігантський ривок в освіті, культурі, науці і техніці. Репрезентацією держави в цій галузі і його культурним розвитком повинно було займатися Міністерство культури України, яке і було створене.

Українська культура – це справді безмежний океан творчості, де зустрічаються прадавні різдвяні коляди та пульсуючі ритми сучасної графіки. Народне мистецтво – наш генетичний код. Вишиванка, що промовить долею; дзвінкий глиняний виріб; теплий килим, витканий з історій – це не просто речі, це відбиток нашої історії, символ нашої віковічної незламності. Ви, майстри, тримаєте в руках нитки долі нації. Працівники клубів, бібліотек, музеїв, мистецьких шкіл – ви є архітекторами духовного простору. Ви створюєте точки опори, навчаєте молодь відчувати Красу і розуміти свою спадщину.

Українська культура, пройшовши крізь буревії історії, зберегла свою самобутність і унікальність. Попри численні спроби її заглушити чи спотворити, вона зберегла свою неповторну душу, що є живим свідченням нашого права на існування. Саме сьогодні, у часи війни, культура є нашим міцним щитом. Вона об’єднує, надихає, лікує і дає нам непохитну силу рухатися вперед. Дякуємо вам за відданість, ентузіазм та любов, з якою ви створюєте, бережете і примножуєте нашу спадщину!

Бажаємо вам невичерпного натхнення, гучних творчих успіхів, вдячних поціновувачів та мирного неба для втілення найсміливіших мистецьких задумів! Зі Святом!

До 2023 року його відзначали 9 листопада – у день вшанування пам’яті преподобного Нестора Літописця за юліанським календарем. Коли Україна у 2023 році перейшла на новий церковний календар, то дати всіх фіксованих свят змістились на 13 днів. Відповідно, й день вшанування Нестора Літописця та День української мови з 9 листопада перенесли на 27 жовтня.

З нагоди свята пропонуємо вашій увазі віртуальну презентацію «Мова – наш оберіг, броня і найсильніша зброя».

22 червня 1941 року розпочалася війна між вчорашніми союзниками – Третім Рейхом та СРСР, внаслідок чого до кінця року більшу частину України окупували німецькі війська. У грудні 1941-січні 1942-го радянські війська організували перший великий контрнаступ на території України, але зайняли лише незначні ділянки в Криму та під Барвінковим. Спроба навесні 1942 року розвинути попередній успіх призвела до двох катастрофічних поразок радянських сил у Криму і під Харковом та їхнього відступу аж до Волги. У лютому наступного року, розвиваючи наступ після перемоги під Сталінградом, Червона армія зайняла Харків і деякі інші українські міста, але вже в березні залишила їх через німецький контрнаступ. Лише восени розпочалось остаточне вигнання з України нацистських окупантів. 28 жовтня 1944 року радянські війська вийшли на околиці міста Чоп на Закарпатті. Однак боротьба на тій ділянці розтягнулася аж до 25-26 листопада.

У вигнанні окупантів брала участь вся Україна: регулярні радянські війська та червоні партизани, національне підпілля на чолі з Українською повстанською армією і бійці на усіх інших фронтах світу, що наближали спільну перемогу над Гітлером. Але подіями жовтня-листопада 1944-го війна не скінчилася. Українці воювали в Європі до 8 травня 1945 року, а в Азії – до 2 вересня. На українських землях збройний спротив радянській владі тривав ще майже два десятиліття.

Вигнання нацистських окупантів супроводжувалося вчиненням масових злочинів, організованих сталінським режимом і вчинених радянськими військовими. Одним із таких злочинів було масове використання на найнебезпечніших ділянках фронту «чорносвитників» – поспіхом мобілізованих радянським командуванням (польовими військкоматами) місцевих чоловіків, яких кидали у бій не підготовленими, та неозброєними. У 1943-1944 роках українські армійські частини Червоної армії використовувалися в боях проти національного підпілля, що означало спричинення братовбивчої війни між українцями, що служили у РСЧА та УПА. В очищеному від німців Криму у 1944 році радянська влада здійснила низку депортацій, зокрема повністю виселила до Середньої Азії 180 тисяч кримських татар.

Українці продовжували зазнавати втрат і після закінчення війни – масові репресії продовжувалися аж до смерті Сталіна. На Західній Україні під час придушення національного руху, за різними даними, було вбито 150 тисяч осіб, заарештовано 130 тисяч і депортовано понад 200 тисяч. У наслідок організованого масового голоду 1946-1947 років в Україні загинуло до мільйона людей. Кількість військових і цивільних жертв війни історики оцінюють у 8-10 мільйонів українців. Пошкоджено або знищено внаслідок боїв і каральних дій окупантів 700 міст, 28 тисяч сіл, 16 тисяч підприємств.

Сьогодні ми знову стикнулися із загрозою тоталітарного режиму. Ми боремося з не менш жахливим рашизмом, який увібрав усі найпотворніші риси своїх радянських попередників та антилюдської ідеології нацизму. Шануємо всіх захисників України, пам’ятаємо тих, хто віддав свої життя, звільняючи Україну від загарбників та окупантів усіх мастей. Вічна і світла пам’ять загиблим! Слава Україні! Героям Слава!

День працівників освіти (День вчителя) в Україні у 2026 році відзначається 4 жовтня (перша неділя жовтня).Осінній календар щороку дарує українцям чудову нагоду щиро подякувати тим, хто щодня ділиться знаннями та виховує майбутні покоління. Офіційно ця важлива подія має назву День працівників освіти.

Щиро вітаємо з професійним святом! Дякуємо вам не лише за знання, а й за вміння навчити думати, шукати відповіді та не боятися власних помилок. Нехай ваша праця завжди приносить гордість і відчуття, що всі зусилля були недаремними.

1 жовтня Україна вшановує тих, хто зі зброєю в руках боронить державу, її суверенітет і територіальну цілісність. День захисників і захисниць відзначають на державному рівні з 2023 року, відтоді як свято перенесли на цю дату. Вона збігається з Покровою Пресвятої Богородиці, яку Православна церква України тепер також святкує 1 жовтня, що поєднує в одному дні державну й духовну традиції.

Колектив бібліотеки Коледжу щиро вітає всіх з Днем захисників і захисниць України! Дякуємо за силу, мужність і кожен день, який ми можемо проживати у своїй країні. Бажаємо міцного здоров’я, витримки, надійних людей поруч і найголовнішого – завжди повертатися туди, де люблять і чекають.

30 вересня – найчитальніший день року, адже у 1998 році Президент України підписав Указ, яким затвердив Всеукраїнський день бібліотек. Бібліотека – це одне з найдавніших культурних надбань людства, суть якого є незмінною протягом всієї історії. Бібліотеки й дотепер залишаються особливим місцем, де люди мимоволі стишують голос, і чутно лише шурхіт сторінок, а повітря неповторно пахне типографською фарбою, клеєм і трохи пилом – адже книги можуть зберігатися століттями і дарувати свою мудрість не одному поколінню читачів.

Любов до книги властива нашому народу здавна, а важливість бібліотек для національної освіти, науки та культури є очевидною для держави. Тому в Україні встановлено особливе свято – Всеукраїнський день бібліотек, який ми щороку відзначаємо 30 вересня. У цей день вітання з професійним святом приймають бібліотекарі – провідники у світ знань, казок, подорожей, фантастики, наукових відкриттів. Їм відомі секрети класифікації книг, складання бібліографічних довідників та каталогів.

Безсумнівно, зараз можна завантажити й купити практично будь-яку книгу, але! По-перше, усіх книг не купиш, а в бібліотеці їх можна взяти абсолютно безкоштовно. А по-друге, в бібліотеці є особлива, чарівна «книжкова» атмосфера, яка об’єднує однодумців. Сьогодні, коли військові дії вплинули на всі сфери життя українського суспільства, зокрема й на культуру, бібліотеки були вимушені змінити напрями своєї діяльності. Від початку повномасштабного вторгнення в Україні пошкоджені або зруйновані 913 бібліотек. Із них 233 знищені повністю, ще 680 пошкоджені. Про це повідомляє Міністерство культури України. Найбільше постраждалих бібліотек зафіксували у Донецькій області – 28% від загальної кількості. На Харківщину припадає 16%, на Херсонщину – 13%. Загалом станом на кінець серпня 2026 року внаслідок російської агресії постраждали 2640 закладів культури. 569 із них знищені – це 21% від загальної кількості пошкоджених і зруйнованих закладів.

Упродовж чотирьох років російської військової агресії, бібліотеки навчилися працювати, підлаштовуючись до надскладних умов сьогодення. Українські бібліотеки трансформувалися в осередки громадської підтримки, перетворившись на волонтерські пункти, гуманітарні хаби та центри психологічної допомоги. Вони адаптували свою діяльність для роботи в умовах війни, що стало новим викликом та завданням для бібліотечних працівників.

Сьогодні бібліотека – це не просто місце для читання книг. Вона є культурним центром, де відбуваються різноманітні заходи, стає прихистком для людей під час тривог, майданчиком для навчання, місцем зустрічей і психологічної підтримки. Приміщення деяких бібліотек стали волонтерськими пунктами, де розподіляється гуманітарна допомога, плетуться маскувальні сітки.

Не менш важливими є місія збереження культурної спадщини. Бібліотечні працівники рятують фонди, оцифровують архіви, захищають від знищення документи та видання, які формують пам’ять і ідентичність українського народу. Адже кожна врятована книга – це частина нашої історії, яку неможливо стерти.

В умовах російської агресії, коли інформаційний простір заповнений маніпуляціями та пропагандою, бібліотеки відіграють важливу роль у забезпеченні інформаційної безпеки. Інформаційна діяльність бібліотек виступає протидією дезінформації, забезпечуючи доступ до достовірних джерел, розвиваючи медіаграмотність користувачів, протидіючи пропаганді та формуючи критичне мислення. Бібліотеки створюють безпечні інформаційні простори, де люди можуть отримати правдиву інформацію, навчитися розрізняти фейки, а також знайти підтримку та знання для особистісного розвитку.

Попри всі виклики сучасності, українські бібліотеки продовжують розвиватися. Вони демонструють гнучкість, здатність швидко реагувати на потреби громади й водночас залишаються символом єдності та стійкості. Величезна подяка і вдячність всім працівникам бібліотек за їх самовіддану працю! За те, що вони продовжують берегти знання, накопичені століттями для всіх нас. З Днем бібліотек вас! Нехай у вашій бібліотеці завжди буде багато читачів, які люблять і бережуть книги.

Щороку 29 вересня згадується одна із найтрагічніших сторінок української історії – масові розстріли мирних мешканців у Бабиному Яру. День пам’яті трагедії Бабиного Яру. За офіційними даними, лише за два дні 29 та 30 вересня там загинуло близько 34 тисячі мирного населення, а за п’ять днів – майже 150 тисяч.

Більшість жертв, що полягли тоді, були євреями та ромами, проте у Бабиному Яру загинуло також чимало українців. Це були не лише жителі Києва, але й біженці, що на момент нападу нацистської Німеччини залишили рідні домівки і евакуювались до міста. Загалом хвиля масових розстрілів населення єврейського походження відбувалися по всій окупованій Україні. Подекуди знищувались цілі села. Трагедія Бабиного Яру згадується на державному рівні як пам’ять про невинні жертви ксенофобії, расизму та нацистської ідеології.

Шановні відвідувачі бібліотеки! В роковини трагедії ми пропонуємо до вашої уваги фільм «Бабин Яр в пошуках пам’яті».

Напередодні святкування Всеукраїнського дня бібліотек в бібліотеці відбулася перша зустріч у межах творчого проєкту «Літературні студії». На зустріч були запрошені представники Харківської обласної організації Національної спілки письменників України – Анатолій Петрович Стожук, В’ячеслав Євгенович Романовський, Віктор Анатолійович Полянецький.

Шановні гості подарували бібліотеці Коледжу свої книги. Зокрема, Анатолій Стожук подарував бібліотеці добірку книг Івана Перепеляка.

22 вересня 2001 року, в день 60-тої річниці з початку підпільно-партизанського руху в Україні в роки Великої Вітчизняної війни, в країні вперше відзначався День партизанської слави, встановлений Указом Президента №1020/2001 від 30 жовтня 2001 року. День партизанської слави відзначається як данина всенародної поваги до тих, хто в суворий воєнний час боровся з фашистами в глибокому тилу ворога, не шкодуючи крові і самого життя.

6200 партизанських загонів і підпільних груп, які налічували близько мільйона людей, завдавали відчутних втрат гітлерівським військам на окупованій території, сприяючи просуванню частин і з’єднань Радянської Армії на захід. За мужність і героїзм, виявлені в боротьбі з ворогом, 200 тисяч партизанів і підпільників нагороджено орденами і медалями, 223 з них визнані гідними звання Героя Радянського Союзу.

Сьогодні ми згадуємо і про подвиг воїнів Української Повстанської Армії, які боролися за незалежність України проти німецьких військ. З розсекречених документів вже відомо, що вони доставляли багато клопоту німецьким окупантам. Про це свідчать німецькі документи часів Другої світової війни, наприклад, в звіті СД за 19 березня 1943 йдеться:

Історія рідко буває однозначною. У кожної медалі завжди дві сторони. Державне свято, присвячене героям партизанського руху в Україні, вшановує пам’ять всіх, хто боровся за визволення України від фашистської окупації. Воно з’явилося в національному календарі і як день пам’яті, адже проходять роки і прямих свідків того часу стає менше. Але герої не вмирають. Вони завжди будуть жити в наших серцях.

У 2026 році День української музики відзначається 19 вересня (у третю суботу вересня). Це нове державне свято, яке Верховна Рада України офіційно запровадила 27 травня 2026 року. Метою ініціативи є вшанування внеску українських виконавців та діячів музичної індустрії у розвиток національної культури, підтримка культурного спротиву в умовах збройної агресії російської федерації, а також зміцнення українського культурного простору, вільного від російського впливу.

У міжнародному вимірі День української музики розглядається як важливий інструмент культурної дипломатії України. Запропонована дата пов’язана з проведенням фестивалю «Червона рута» у 1989 році, який став знаковою подією в історії української культури та сучасної української музики.

Шановні відвідувачі! З нагоди свята запрошуємо вас до бібліотечного кінозалу, де ви ознайомитесь з відеоматеріалами про становлення і розвиток української музики.

Ми знаємо, що цей навчальний рік знову кидає нам виклики. Хтось із вас займе свої місця в аудиторіях офлайн, відчуваючи живий подих сцени та залів. Хтось навчатиметься онлайн, долаючи кілометри та перетворюючи власні кімнати на репетиційні бази й творчі майстерні. Але пам’ятайте: для справжнього мистецтва немає кордонів та відстаней, а бібліотека завжди поруч із вами – і в стінах коледжу, і в один клік на вашому екрані!

Ми з захопленням чекаємо на кожного з вас, адже наша бібліотека – це не просто стелажі з книгами, це ваш надійний тил, креативний коворкінг і простір, де народжуються шедеври.

Майбутні режисери! Ми вже приготували для вас шедеври світової драматургії, готові сценарії для ваших перших постановок та мемуари великих майстрів сцени. Нехай ваші ідеї змінюють цей світ!

Наші неймовірні музиканти – народники та естрадники! Для вас на полицях та в електронних базах чекають унікальні партитури, збірки фольклору, нотні видання та джазові стандарти. Перетворюйте знання на звуки, що лікують душі!

Служителі Терпсіхори – майстри народного та класичного танцю! Ваші кроки, па та трюки потребують натхнення. У нас ви знайдете історію балету, дослідження традицій українського танцю та відеоматеріали, які допоможуть відточити кожну лінію.

Голоси нашого коледжу – хоровики естрадного та народного співу! Ми бережемо для вас скарби українського багатоголосся та сучасні вокальні методики. Співайте так, щоб ваш голос чув увесь світ!

Наші майбутні колеги – бібліотекарі! Ви – хранителі кодів культури, навігатори в океані інформації та майбутні менеджери культурних проєктів. Пишаємося тим, що ви обрали цей шлях, і готові стати для вас першою професійною практичною платформою.

Мистецтво – це світло, яке розганяє будь-яку темряву. Навчайтеся чесно, творіть шляхетно, бережіть щирість у серці та людяність у кожному вчинку. Незалежно від того, де ви перебуваєте – за комп’ютером в екрані Zoom чи гортаєте сторінки у нашому читальному залі – двері бібліотеки завжди відчинені для вашого пошуку!

З початком нового творчого злету! Слава Україні!

З любов’ю та вірою у ваш талант, команда бібліотеки коледжу мистецтв.

Шановні відвідувачі! З нагоди пам’ятної дати пропонуємо до вашої уваги бібліографічний список статей і вебліографію в яких розповідається про трагічні події і незламні постаті захисників України.

Голуб Андрій. Два роки потому. Пряма мова ветеранів [Текст] =http://tyzhden.ua/Society/185616: оцінка подій під Дебальцевим їх безпосередніми учасниками / Голуб, Андрій // Український тиждень. – 2017. – 17-23.02 (№7). – С. 26-27. Військові, які вирвалися з оточення на Дебальцівському плацдармі, розповіли про те, що з ними відбулося за два роки, та про сприймання тих події.

Карпюк Геннадій. Дебальцеве. Висновки Про поле цивілізаційної битви [Текст] = http://day.kyiv.ua/uk/article/podrobyci/debalceve-vysnovky/ Карпюк, Геннадій // День. – 2018. – 8 лют. (№ 22). – С. 1, 4. Три роки тому на завершальний етап вийшла операція з оборони Дебальцевського плацдарму. Це історія української звитяги й історія про підступ нашого ворога. Нашого давнього антагоніста – імперців, які керують Росією. Цього разу ними стали путінці. Імперська Росія ніколи свято не дотримувалася даних обіцянок. Її «мирні ініціативи», домовленості із нею про «зелені коридори» та про припинення вогню є нічим іншим, як іще одним їхнім інструментом помсти. Помсти Україні за те, що вона хотіла зійти з кремлівської орбіти мирно.

Брюховецька Лариса. Мужня правда про Іловайськ [Текст] / Брюховецька, Лариса // Кіно театр. – 2019. – № 6. – С. 3-5.

Кострюкова Людмила. Правду про Іловайську трагедію не можна спотворити [Текст] = https://ukurier.gov.ua/uk/news/pravdu-pro-ilovajsku-tragediyu-ne-mozhna-spotvorit/ / Кострюкова, Людмила // Урядовий кур’єр. – 2019. – 29 серп. (№164). – С. 4. У страшному 2014 році він, колишній морський піхотинець, за покликом серця і душі, а ще тієї складної суто людської субстанції – совісті в перші дні вторгнення росіян на територію України записався в добровольчий батальйон «Дніпро-1». Із перших днів не очікувано навіть для себе почав писати щоденник, який згодом став книжкою. У літературі є такий жанр – сповідь. Роман Зіненко написав сповідь «Іловайський щоденник», прагнучи бути максимально точним, чесним і неупередженим, об’єктивним. Адже ті, хто, захищаючи рідну країну, пішов в інше буття, не дозволяють йому фальшувати, бути неправдивим, нещирим.

Бегма Олена. Злочин без строку давності [Електронний ресурс] = http://www.silskivisti.kiev.ua/19913/index.php?n=49743/ Бегма, Олена // Сільські вісті. – 2021. – 3 вер. (№65). Цими днями Україна спогадує трагічні події семирічної давності біля Іловайська. Бої за це місто на Донеччині тривали з 6 серпня по 3 вересня 2014 року. 18 серпня в результаті запеклих сутичок наші військові взяли під контроль частину цього населеного пункту, однак після просування російських військ 23-24 серпня в тил українського угруповання з території РФ вони опинилися в оточенні.

Крючков Олександр. Такого не забути і не простити [Текст] = https://ukurier.gov.ua/uk/articles/takogo-ne-zabuti-i-ne-prostiti/: наших бійців у серпневому котлі 2014-го рятували навіть волонтери / Крючков, Олександр // Урядовий кур`єр. – 2021. – 28 серп. (№165). – С. 3-7. Цими днями Україна вшановує жертв Іловайської трагедії, коли, попри домовленості про створення гуманітарного коридору для виведення українських військ з оточення, регулярні російські війська підступно відкрили по них вогонь, розстрілявши колони на марші. За даними Національного військово-історичного музею, у боях за Іловайськ 7-31 серпня 2014 року полягло 368 українських бійців, 18 уважають зниклими безвісті.

Зятьєв Сергій. «Зелений коридор» смерті [Електронний ресурс] = https://armyinform.com.ua/2022/08/29/sogodni-den-pamyati-zahysnykiv-ukrayiny-yaki-zagynuly-v-borotbi-za-nezalezhnist-suverenitet-i-terytorialnu-czilisnist-ukrayiny-2: сьогодні День пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України: / Зятьєв, Сергій // АрміяInform. – 2022. – 29 серп. 29 серпня 2014 року, порушивши досягнуті домовленості, московити розстрілювали впритул українських вояків, що виходили з так званого Іловайського котла.

https://www.president.gov.ua/documents/6212019-29269 – УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ №621/2019 від 23 серпня 2019 року «Про День пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України».

https://tsn.ua/ato/na-zhal-geroyi-vmirayut-zaluzhniy-zvernuvsya-do-narodu-u-den-pam-yati-zahisnikiv-ukrayini-2145352.html – «На жаль, герої вмирають»: Залужний звернувся до народу у День пам’яті захисників України.

https://uinp.gov.ua/informaciyni-materialy/derzhsluzhbovcyam/informaciyni-materialy-do-dnya-zagyblyh-zahysnykiv-ukrayiny-2023 – Український інститут національної пам’яті. Інформаційні матеріали до Дня загиблих захисників України – 2023.

Інформаційні матеріали до Дня пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України (uinp.gov.ua) – Інформаційні матеріали до Дня пам’яті захисників України.

https://www.youtube.com/watch?v=Xq0ES49nDlA – Освітнє відео до Дня пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність.

https://www.radiosvoboda.org/a/27555492.html#intro – Дебальцеве: рішення, які врятували військо.

https://msmb.org.ua/biblioresursi/bibliografiya/istorichni-podii/slava-geroyam/ – Слава героям.

https://msmb.org.ua/biblioresursi/bibliografiya/istorichni-podii/nezlamni-kiborgi-deny-vshanuvannya-pamyati-zahisnikivdonetsykogo-aeroportu/ «Незламні кіборги. День вшанування пам’яті захисників Донецького аеропорту».

Його називають Великим Каменярем, адже все своє життя він присвятив праці заради розвитку української культури, освіти та державності. Іван Франко залишив після себе тисячі творів, які й сьогодні надихають, навчають любити свою країну і цінувати свободу.

Стяги Княжої доби (ІХ-ХІV ст.) Історія українського прапорництва починається з часів Київської Русі. Тоді єдиного державного прапора ще не існувало, а війська використовували довгу тканину у формі трикутників – стяги. Переважав червоний (червлений) колір, який був найбільш помітним у бою. На стягах зображували княжі знаки (зокрема, тризуб), небесних покровителів та святих. Стяг вважався святинею: його втрата у битві означала поразку.

Козацька доба та становлення барв (ХVІ-ХVІІІ ст.)У часи Війська Запорозького прапорництво набуло розквіту. Офіційним кольором козацької держави став малиновий. На головній гетьманській хоругві традиційно зображували козака з мушкетом. Поряд із малиновим, козаки активно використовували синій та жовтий кольори. На полкових і сотенних знаменах на синьому тлі золотом (жовтим кольором) малювали зірки, зброю, хрести або фігури святих. Це поєднання було естетично виразним і глибоко символічним.

У ХІХ столітті синьо-жовте поєднання остаточно утвердилося як загальнонаціональне. У червні 1848 року під час революційних подій («Весни народів») Головна Руська Рада у Львові вперше підняла синьо-жовтий прапор над ратушею як національний символ.

Під час Української революції (1917-1921 рр.) синьо-жовтий стяг став офіційним державним прапором Української Народної Республіки (УНР) та Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). У радянську добу національний стяг опинився під суворою забороною. За його зберігання чи публічне підняття радянський режим карав роками таборів або розстрілами. Для тоталітарної системи ці два кольори були загрозою, адже вони нагадували про незалежність. Попри репресії, дисиденти та учасники національно-визвольного руху таємно берегли прапори як реліквії.

Новітня історія прапора розпочалася 24 серпня 1991 року, коли народні депутати внесли величезне синьо-жовте полотно до сесійної зали Верховної Ради. Офіційно статус Державного Прапора України він отримав 28 січня 1992 року.

Сьогодні традиційне трактування кольорів – синє мирне небо та золоті пшеничні поля – набуло нового, глибшого змісту. Тепер це символи сміливості, незламності та боротьби за європейські цінності. Наш прапор майорить на передовій, у звільнених містах, на наукових станціях, спортивних п’єдесталах та міжнародних трибунах.

З Днем Державного Прапора України! Вивчаймо історію, шануймо символи та наближаймо Перемогу разом!

З того часу 45 тисяч військовослужбовців брали участь у миротворчих операціях у Косово, Боснії та Герцеговині, Анголі, Македонії. Входили до складу місій ОБСЄ та ООН у Гватемалі, Таджикистані, Афганістані, Грузії, Придністров’ї, Іраку, Лівані, Судані, Кот-д’Івуарі, Демократичній Республіці Конго тощо.

Кожна місія – окрема історія. На Балканах українські батальйони патрулювали зони розділення, супроводжували гуманітарні конвої, розміновували території. Українські сапери заробили репутацію професіоналів – їхніх навичок вимагали навіть після завершення офіційних місій. В Африці українські вертолітники та пілоти виконували завдання з евакуації мирного населення, доставки гуманітарної допомоги, спостереження за перемир’ям. Умови були важкими: спека, хвороби, небезпека нападів збройних груп. У 2003-2008 роках Україна брала участь у місії в Іраку. Український контингент охороняв мости, склади, проводив розмінування. Це була одна з наймасштабніших національних місій за кордоном. Окремо варто згадати український військовий контингент у Косово, де наші миротворці десятиліттями несли службу в складі KFOR – сил НАТО з підтримання миру.

Миротворчість має свою ціну. За роки участі України в міжнародних місіях загинули десятки українських військовослужбовців. Кожна загибель – трагедія для родини, полк, держави. Серед болісних сторінок – загибель українських миротворців у колишній Югославії, в Африці, в Іраку. У січні 2005 року в Іраку було збито вантажний літак Іл-76, на борту якого перебували українські військовослужбовці. Це один з найбільш пам’ятних трагічних епізодів.

У 2000 році в Ефіопії через збиття вертольота загинули українські пілоти-миротворці. Подібні втрати нагадують: миротворець теж ризикує життям – не заради завоювання територій, а заради того, щоб інші могли жити без війни. Імена загиблих миротворців занесені до Книги пам’яті. Їх вшановують 15 липня – і ми зобов’язані знати: за право України називати себе відповідальною державою стояли конкретні люди з конкретними іменами. Це офіційне визнання заслуг військовослужбовців, які брали і беруть участь у міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки, а також пам’яті про тих, хто загинув під час виконання миротворчих завдань.

Коли 2014 року Росія розпочала агресію проти України, багато колишніх миротворців стали на захист Батьківщини. Вони вже знали, що таке війна – бачили її наслідки в інших країнах. Тепер війна прийшла в їхню власну домівку. Сьогодні, у повномасштабній війні, досвід миротворчості набуває нового звучання. Україна бореться не лише за власну свободу – вона захищає принципи міжнародного права, які колись сама допомагала відстоювати в інших державах.

День покликаний на вшанування мужності і звитяги, зразкового виконання службових обов’язків, вірності присязі учасників миротворчих операцій ООН, ОБСЄ і НАТО та забезпечення збереження пам’яті славетних героїв-миротворців, які загинули під час виконання обов’язків у складі миротворчого контингенту та миротворчого персоналу. 15 липня – день вдячності тим, хто носив блакитні каски і український прапор на чужині. День пам’яті про тих, хто не повернувся додому.

День Української Державності святкували 28 липня – у день вшанування Хрещення Київської Русі-України та пам’яті рівноапостольного князя Володимира Великого.

Після того як у 2023 році Православна церква України та Українська греко-католицька церква перейшли на новоюліанський календар, день пам’яті князя Володимира перенесли з 28 на 15 липня. Відповідно виникла необхідність змінити й дату державного свята.

День Української Державності покликаний засвідчити безперервність української державницької традиції, яка бере початок із часів Київської Русі. В умовах повномасштабної російської агресії це свято набуло ще більшого значення, адже символізує прагнення українського народу зберегти власну державу, захистити її суверенітет і незалежність.

З нагоди свята бібліотека Коледжу пропонує переглянути віртуальну виставку «Українська державність: єдність, воля, непереможність».

Конституція увійшла в суспільне життя як головний оберіг державності і демократії, гарант незалежності і соборності України. Її найвища юридична сила, верховенство права, політична, економічна та ідеологічна багатоманітність – фундаментальні засади, на яких ґрунтується сьогодення і вибудовується майбутнє українського народу. Конституція – це не застиглий артефакт, а живий документ, який адаптується до змін в суспільстві, викликів часу та нових реалій.

З 1996 року до Конституції України вносилися зміни, які стосувалися, зокрема, балансу гілок влади, реформи правосуддя, децентралізації та євроінтеграційного курсу. У 2019 році було закріплено стратегічний курс України на членство в Європейському Союзі та НАТО – це стало частиною Основного Закону. Також в умовах повномасштабної агресії з боку росії Конституція залишається гарантом єдності, свободи і законності, а її дотримання – життєво необхідною умовою існування держави.

У час, коли Україна виборює свою незалежність не лише на папері, а й на полі бою, важливо знати: саме дотримання Конституції і є найсильнішою зброєю демократії. Розуміння своїх прав – це перший крок до активної громадянської позиції, до відповідального ставлення до себе, до суспільства та держави. І саме студентська молодь здатна змінити країну на краще, опираючись на правові цінності, закладені в Конституції.

Тарак-тамга (крим. taraq tamğa, укр. герб-гребінь) – родовий знак правлячої династії Кримського ханства Ґереїв (Ґіреїв) і національний герб кримськотатарського народу у ХХ і ХХІ століттях. У часи Кримського ханства зображувався на печатках та монетах. Вже перший хан династії Хаджи Ґерей використовував тарак-тамгу. Мави Кок-байрак (укр. блакитний прапор) – національний прапор кримськотатарського народу. Мави Кок – блакитний колір у тюркських народів – синонім чистоти і свободи. Він асоціюється з небом і морем. А також є одним із символів стародавнього тюркського вірування – тенгріанства.

Кримське ханство з’явилося на карті Східної Європи у 1441 році, виокремившись із Золотої Орди і ставши її спадкоємцем. Згодом стало васалом Османської імперії, на початку ХVІ століття наростило силу та почало здійснювати масштабні воєнні кампанії. Воєнні підрозділи мали свої знамена, які відрізнялися формою та кольором. Показово, що таких прапорів блакитного кольору майже не зустрічається. Можливо тому, що цей колір вважався священним і не призначався для війни.

Кримські татари втратили державність у 1783 році, коли територія Кримського ханства була анексована Російською імперією. Національне відродження кримськотатарського народу розпочалося після Лютневої революції 1917 року. Як і на материковій частині України, активізація національного життя в Криму відбувалася під гаслами демократії та самовизначення. Кримськотатарські суспільно-політичні сили та органи національного самоврядування почали використовувати блакитний прапор як національний. У грудні 1917 року перший Курултай кримських татар, що зібрався у Бахчисараї, проходив під блакитним стягом.

Хоча в цей час у національній конституції – Кримськотатарських основних законах (ухвалені 26 грудня 1917 р.) – його статус формально визначено не було. «У ханському палаці, в урочистій обстановці 9 грудня 1917 року відбулося відкриття національних установчих зборів, – зазначає дослідник Андрій Іванець у книзі «Перший Курултай», – Кримськотатарські солдати та учні медресе і мектебів утворили живий ланцюг, за яким стояв кількатисячний натовп, очікуючи прибуття делегатів. На початку 1919 року кримськотатарське Парламентське бюро затвердило «Положення про культурно-національну автономію мусульман Криму». Саме в цьому документі національним гербом визнавали зображення тарак-тамги, а прапором – полотнище сіро-блакитного кольору із зображенням національного гербу у верхньому куті біля древка. Це перше документальне свідчення про статус національного герба і прапора кримських татар у їхньому сучасному вигляді.

Після встановлення комуністичного режиму в Криму національний прапор вимушено перестали використовувати на публічних заходах. Другий Курултай кримськотатарського народу, який проходив у Сімферополі, 30 червня 1991 року ухвалив постанову «Про національний прапор і національний гімн кримськотатарського народу», якою відновив блакитний стяг із золотою тамгою у верхньому лівому куті в якості національного прапора. Його пропорції у співвідношенні ширини до довжини складають 1:2. Нині цей стяг є символом боротьби за права корінного народу Криму, символом звільнення півострова від російської окупації та одним із символів відновлення територіальної цілісності України.

22 червня 1941 року о 4 годині ранку війна увійшла в життя мільйонів українців – німецькі війська порушили кордони СРСР. Для Союзу це стало початком Великої Вітчизняної війни, а для України – справжньою національною трагедією. Період війни, з 1941 по 1945 рік, забрав мільйони людських життів, скалічив мільйони доль. Жертв серед українців було найбільше серед країн, яких зачепила війна – загинуло понад 10 млн. українців (загалом, за оцінками істориків, у цій війні загинуло 27 млн. осіб). Ще понад 2 млн. українців було вивезено на роботи в Німеччину, вщент було зруйновано 700 міст і 30 тис. українських сіл.

На жаль, сьогодні Україна знову втрачає своїх синів і дочок, які захищають незалежність держави, мирні громадяни гинуть від рук російського агресора. Ми знаємо ціну миру, бо знову живемо в реальності великої війни. Але ми тримаємось, допомагаємо одне одному, боремося і віримо – ми вистоїмо!

Повномасштабне вторгнення російської федерації в Україну 24 лютого 2022 року призвело до однієї з наймасштабніших криз переміщення населення у світі з часів Другої світової війни. Мільйони українців були змушені шукати захисту за кордоном, або переміститися в межах країни. За різними даними зараз за кордоном перебуває 4-6 млн. українських біженців. Російське вторгнення змусило їх повністю змінити своє життя, розлучитись з рідними, покинути домівки та адаптуватись до нових країн та культур. Виклики, з якими вони стикнулися, все ще є актуальними як для українського суспільства, так і для урядів нашої держави та країн, які прийняли біженців.

УВКБ ООН неодноразово наголошувало: біженці не обирають долю вигнанців – вони рятуються від небезпеки. І замість дискримінації чи відторгнення ці люди потребують прийняття, розуміння й підтримки. Саме в цьому – гуманізм, на якому ґрунтуються міжнародне право і система захисту прав людини.

Всесвітній день біженців – не просто дата у календарі. Це нагадування про цінність людського життя, про право кожного на безпеку та гідність, незалежно від національності, раси чи місця народження. Для українців, які опинилися в статусі біженців, це особливо важливий день – день солідарності і надії на повернення додому, в мирну і незалежну Україну.

Національний тиждень безбар’єрності відбувається в межах реалізації Національної стратегії зі створення безбар’єрного простору в Україні до 2030 року, розробленої за ініціативи першої леді Олени Зеленської. Цей тиждень – не лише про підвищення обізнаності, а й про зміну ставлення до безперешкодного простору для кожного з нас. В рамках тижня бібліотека Коледжу пропонує онлайн подорож «Довідником безбар’єрності».

Ідея Свята Героїв виникла у середовищі українських націоналістів. Уперше це свято офіційно було запроваджене у квітні 1941 року постановою ІІ Великого Збору Організації українських націоналістів в Кракові. Його відзначали підпільно під час Другої світової війни та пізніше в українській діаспорі. В радянський період святкування в Україні було заборонене, але після відновлення незалежності у 1991 році традиція поступово повернулася. Упродовж багатьох десятиліть українці вшановують пам’ять Героїв, які поклали життя в боротьбі за волю і незалежність України.

Це свято підкреслює тяглість боротьби за незалежність і нагадує про ціну свободи. Його сенс зосереджений не лише на подіях минулого, а на безперервному зв’язку поколінь, які боролися і продовжують боротися за незалежність. Ця дата пов’язана з постатями Миколи Міхновського, Симона Петлюри та Євгена Коновальця.

Микола Міхновський народився 31 березня 1873 року на Полтавщині у родині сільського священика, громадсько-політичний діяч, публіцист, один із ідеологів українського націоналізму. 1899-го переїхав до Харкова, де займався адвокатською практикою і швидко зійшовся з місцевою українською громадою. Навчаючись на юридичному факультеті Київського університету Св.Володимира, Міхновський увійшов до таємної політичної організації «Братство тарасівців» заснованої у 1891 році на Тарасовій горі у м. Канів. Автор програмного документу Братство тарасівців «Кредо молодого українця», в якому визначено мету створення нової національної ідеології та відновлення самостійності Української Соборної Держави.

Наприкінці 1901 початку 1902-го років, став співзасновником і одним із лідерів Української народної партії (УНП), що мала на меті боротьбу за незалежність України. Написав «Десять заповідей УНП» і програму партії, у яких виклав основну ідеологію українського націоналізму: «Одна, єдина, неподільна від Карпат аж до Кавказу самостійна, вільна, демократична України – Республіка робочих людей – оце національний всеукраїнський ідеал. Нехай кожна українська дитина тямить, що вона народилась на світ на те, щоб здійснити цей ідеал».

З усіх сил він намагався донести свої ідеї до людей: заснував україномовний журнал, друкував свої дописи у пресі, видавав книжечки, в судах захищав українських активістів. З початком Першої світової війни 1914 році мобілізований до російської армії, служив поручником у Києві, воєнно-окружному суді. Один із перших почав відстоювати ідею формування власних збройних сил. На початку 1917 року заснував і очолив Український військовий клуб імені Павла Полуботка. Військова нарада Київського гарнізону після доповіді Міхновського обрала Український військовий організаційний комітет і ухвалила негайно розпочати організацію власної національної армії. Своїм завданням комітет проголосив українізацію російської армії, тобто формування в її складі українських частин; створення в частинах армії українських громадських організацій; негайну організацію першого українського полку. Про це Микола Міхновський казав у своїй емоційній промові під час української маніфестації 19 березня 1917 року в Києві.

У березні 1917 року проведено три військові віча, під час останнього ухвалено рішення про формування першого українського охочекомонного полку імені гетьмана Б.Хмельницького. Не розділяв соціалістичні погляди керівництва Української Центральної Ради, яке намагалося обмежити діяльність і вплив самостійників на чолі з Міхновським в армії. 15 березня 1917 року зібрав своїх однодумців і проголосив створення альтернативи Української Центральної Ради, що виразно задекларувала свій самостійний характер.

Після встановлення більшовицької влади він деякий час жив на Кубані, а 1924-го повернувся до Києва, де його одразу ж заарештували органи ГПУ. Його розчаруванню не було меж. «Ворожі до українства численні елементи й свої ж таки обивателі-малороси, скептично байдужі до національних прагнень українського народу, створювали те глинясто-болотисте тло, на якому не знаходили ґрунту вияви міцної національної енергії», – так описав київські місяці життя Миколи Міхновського його колега по педагогічному технікуму Микола Марченко. 3 травня 1924 року Миколу Міхновського знайшли повішеним у саду садиби його друга Володимира Шемета. У передсмертній записці було таке: «Ніж вони мене, краще я сам себе»…   

Симон Петлюра Народився 22 травня 1879 року в передмісті Полтави у сім’ї міщан козацького походження. Початкову освіту отримав у церковно-парафіяльній школі. У 1895 році вступив до Полтавської духовної семінарії, захоплювався історією, співом, грою на скрипці, літературою. У 1901 році брав участь у Всеукраїнському студентському з'їзді, представляв громаду духовної семінарії. Рятуючись від арешту, Симон Петлюра у 1902 році виїхав із приятелем Прокопом Понятенком на Кубань. У Катеринодарі (нині Краснодар) вчителював. Однак невдовзі був заарештований за діяльність у Чорноморській вільній громаді (Кубанській організації РУП) і поширення антиурядових прокламацій. Згодом його відпустили але як «неблагонадійному» заборонили викладати. Тож кубанський історик, член-кореспондент Російської академії наук Федір Щербина запропонував упорядковувати архів Кубанського козацького війська. Там Петлюра зарекомендував себе як кваліфікований працівник. У той час він підготував першу наукову статтю «О языке народных школ Кубанской области».

На Кубані Петлюра почав писати статті для газет. 1902 року налагоджував співпрацю з «Літературно-науковим вістником», а наступного – «Записками Наукового товариства імені Шевченка. Писав також для РУПівських газет «Добра новина», «Праця», місячника «Гасло». На прохання Революційної української партії облаштував у власному помешканні міні-друкарню для виготовлення антицарських листівок. У грудні 1903-го заарештований за революційну діяльність. У березні 1904 року випущений під заставу та повернувся до Києва. Під час революції 1905 року брав активну участь у діяльності Української соціал-демократичної партії, що виокремилася з Революційної української партії.

Під час Української революції 1917-1921 років – голова Українського Генерального Військового Комітету, Генеральний секретар військових справ, творець Гайдамацького коша Слобідської України, Голова Директорії Української Народної Республіки та Головний отаман Військ і Флоту УНР. Після революції, на еміграції до Польщі очолює Державний Центр Української Народної Республіки в екзилі: протидіє більшовикам на міжнародній арені, намагається зберегти українські державні установи та військо, об’єднати українську еміграцію довкола продовження боротьби та заручитися підтримкою західних урядів. Убитий 25 травня 1926 року радянським агентом Самуїлом Шварцбардом у Парижі. Попри масштабну кампанію із дискредитації Симона Петлюри, його ім’я для багатьох українців залишилося символом нескореності та боротьби за незалежність України.

Євген Коновалець народився 14 червня 1891 року в учительській родині в селі Зашків, поблизу Львова. Після навчання у народній школі та в гімназії, яку він закінчив у 1909 році, студіював у Львівському університеті на правничому факультеті, готуючись до юридичної праці. Він водночас пройшов ще повний курс історії Східної Європи та України під керівництвом професора Михайла Грушевського. Будучи студентом, вів активну громадсько-політичну діяльність. З 1912 року був секретарем львівської філії «Просвіти», активно співпрацював з друкованим органом організації – місячником «Письмо з Просвіти», став членом «Академічної громади».

У 1913 році, як один з лідерів українського студентського руху, був обраний до складу головної управи Українського Студентського Союзу, де належав до національно-демократичної секції. Незабаром – став членом Української Національно-Демократичної Партії. У 1914 році Євгена Коновальця мобілізували до австрійської армії, а в наступному році, після бою на Маківці, потрапив до російського полону. У жовтні-листопаді 1917 року стає одним з ініціаторів створення Галицько-буковинського куреня Січових стрільців, основу якого складають переважно українці, колишні вояки австро-угорської армії, які потрапили в російський полон під час Першої світової війни. Першим командиром куреня був Василь Дідушок, а з січня 1918 року – Євген Коновалець. Під його керівництвом Січові стрільці стають однією з найбільш боєздатних частин Армії Української Народної Республіки. У кінці січня – на початку лютого 1918 року Січові стрільці відіграли помітну роль у придушенні більшовицького заколоту в Києві на заводі «Арсенал» та у боях з підрозділами армії Муравйова. Після приходу до влади гетьмана Скоропадського полк Січових стрільців на вимогу німецького командування роззброїли та розформували в травні 1918 року. Проте вже у серпні того ж року Скоропадський дає дозвіл на формування Окремого загону Січових стрільців у Білій Церкві, який також очолює Євген Коновалець.

Після проголошення Скоропадським Федеративної грамоти з Росією, Січові стрільці підтримують антигетьманське повстання та беруть активну участь у боях проти сформованих із російських «білогвардійців» гетьманських підрозділів. Під час облоги Києва у листопаді-грудні 1918 року Євген Коновалець командує Осадним корпусом військ Директорії. Протягом 1918-1919 років він – один із найвпливовіших військових та політичних лідерів Української Народної Республіки. При цьому він відмовився стати шостим членом Директорії Української Народної Республіки, а пізніше – її диктатором.

Після поразки Української революції 1917-1921 років Коновалець не втратив віру у справу, якій присвятив усе своє життя. Він був дуже талановитим дипломатом. Увесь час від заснування Української військової організації і до своєї смерті за кордоном, Коновалець намагався налагодити відносини з іноземними організаціями, зокрема з Лігою Націй, японцями і німцями. Він здійснив ряд заходів, внаслідок яких були створені осередки Організації українських націоналістів або споріднені організації у Франції, Бельгії, Маньчжурії. За його безпосередньою участю в Америці були засновані Громади українських стрільців, що поклали початок Організації Державного Відродження України в США і Українському Національному Об'єднанню в Канаді. З метою підготовки до майбутньої збройної боротьби за незалежність України за дорученням Коновальця було сформовано військовий штаб та укомплектовано школи з підготовки старшинських кадрів для української армії у Польщі, Чехословаччині, Австрії.

Коновалець пережив кілька замахів. У 1933 році в Москві розпочалося планування вбивства Євгена Коновальця: ця чекістська операція отримала кодову назву «Ставка». Агент радянської служби зовнішньої розвідки Павло Судоплатов, який за створеною легендою був представником існуючого в УРСР українського підпілля, спромігся увійти в довіру до Провідника ОУН. 23 травня 1938 року він передав коробку шоколадних цукерок із вмонтованим у неї вибуховим пристроєм. Євген Коновалець похований в Роттердамі на цвинтарі Кросвейк.

З нагоди свята бібліотека Коледжу пропонує до вашої уваги переглянути документальні фільми.

Особливе значення День вишиванки має під час повномасштабної війни Росії проти України. Одягнена вишиванка 21 травня є символом незламності українського духу. З нагоди свята бібліотека Коледжу пропонує переглянути документальні фільми.

Після завершення Другої світової війни, коли Європа лежала в руїнах, європейські країни почали продумувати принципи політичної співпраці та економічної кооперації. Для економічного відновлення потрібно було забути про історичну ворожнечу, зокрема між Францією та Німеччиною, та почати спільними зусиллями будувати єдине майбутнє.

9 травня 1950 року французький міністр закордонних справ Роберт Шуман виступив з ініціативою налагодити в Європі спільну координацію та контроль за важкою промисловістю. Він запропонував розробити принципи спільної політики для досягнення солідарності в цій окремій галузі. Шуман запропонував створити нову форму організації держав у Європі у вигляді «наднаціональної спільноти».

Метою такої спільноти, за словами французького урядовця, було створення механізму попередження воєн, щоб їх не лише «не можна було уявити, а й вони були неможливими». У своїй Декларації він наголошував, що економічна співпраця допоможе підвищити стандарти життя та стане першим кроком до об’єднаної Європи.

В результаті у 1951 році в Парижі був підписаний договір про створення Європейської спільноти вугілля та сталі. Спершу його ратифікували шість країн: Франція, Німеччина, Італія та країни Бенілюксу – Бельгія, Нідерланди й Люксембург. Організація була відкрита для інших європейських держав. Вважається, що саме Декларація Шумана офіційно започаткувала процес європейської інтеграції.

Україна чітко задекларувала свій євроінтеграційний вибір і закріпила його у Конституції. Цей вибір є прагненням до демократичного розвитку, дотримання принципів верховенства права, забезпечення прав і свобод людини, соціальної справедливості та сталого економічного зростання. В умовах повномасштабної війни , європейська перспектива України набуває ще більшої ваги.

Сьогодні Збройні сили України боронять не лише територіальну цілісність нашої держави, а й спільні для всіх європейських народів цінності. Підтримка ж України з боку Європейського Союзу стала свідченням того, що Україна є невід’ємною частиною європейської спільноти.